Читати книгу - "Колір штучності, Ганна_Біла"

Це озеро подобалося їй від моменту створення. Мілена завжди захоплювалася неспішною лагідністю чи буремністю хвиль, яскравими відблисками сонця чи відлунням чорноти хмар на дзеркальній поверхні, лагідним вітерцем чи справжнім буревієм. У світі, де владарювала логіка, де будь-що залегко контролювалося, у неї досі залишався неприборканий клаптик усамітнення.

Сьогодні її прогулянка мала інший відтінок. Дівчина обсмикувала спід чорного худі, витирала пітні долоньки об джинси, оглядалася на кожен шурхіт і хрускіт. Хвилі її вже не заспокоювали. Вони ніби передрікали, що нічого не вдасться.  

— Мілі, — тихе звертання пронеслося легким подихом з-за дерев. 

Дівчина обернулася й чимдуж побігла піщаним берегом у бік голосу. Побачивши Ореста, вона впала в його обійми, ледь не збивши хлопця з ніг. 

— Моя Мілі, — обіймав її Орест і гладив по пишному прямому волоссі.     

— Я так боялася, що вони дізнаються і заберуть тебе, — шепотіла дівчина в білу шию хлопця. 

— Хтось бачив, як ти виходила?

— Ні, я вислизнула непомітно.

— Добре. Ти готова? 

— Так. 

Під темним простирадлом ночі дівчина з хлопцем виштовхали до води, схований в очеретах, старий дерев’яний човен. Замість нього можна було б взяти автокеровану підводну чи летючу машину, але всякий транспорт у цьому столітті мав інтелект і систему відстежування. Вони закинули всередину наплічники й всілися на бортики, взявши по веслу. 

— Досі не вірю, що ми наважилися, — хлопець був одягнений у темно-синю форму із золотими ґудзиками на рукавах — тавро приналежності до мілениного дому. Він хоч і не встиг переодягнутися в щось інше, та колір форми, подібно до шкіри хамелеона, чудово зливався з навколишнім середовищем.

— Чому?

— Ми з різних світів, Мілі, пам’ятаєш? Ми порушуємо стільки правил. 

— Кому взагалі потрібні правила? Я кохаю тебе — і це незмінне. 

— Сама знаєш, що змінне, — хлопець гірко усміхнувся. — Це лише хімічна реакція у твоєму мозку, яку вони залегко можуть змінити на огиду, розчарування чи будь-що інше.

Мілі нахилилася до Ореста й взяла його обличчя у свої долоні. На мить човен зупинився.

— Завдяки тобі моє серце кохає.

Хлопець ніжно поцілував Мілену у вуста й знову прийнявся за веслування. Дівчина ж роздивлялася навкруги й усміхалася, міркуючи про їхню втечу від штучного світу до майже міфічної Вільної комуни людей на Заході країни. У її світі першолюдей уже не існувало, всі вони мали змінені риси характеру — непослух на покірність, бунтарство на  поступливість. Та траплялися й у біохімії винятки, такі, як Орест. Замість служіння Мілі, він обрав її кохати. 

Залишалося лише переплисти озеро. Лише зустрітися з провідником. Лише пройти гірським тунелем до прадавнього життя.

На іншому березі на них чекав здоровило в темно-синій подертій формі з кашкетом, подібній на робочий одяг Ореста. Схоже, він теж був зі служителів.

— Пароль? — запитав він, наставивши автомат на нічних гостей. 

— Урбан. 

— Пароль прийнято. 

Хлопець підморгнув Мілені, на що дівчина злегка опустила плечі й усміхнулася у відповідь. Вони вже рушили вперед, як чоловік заволав. 

— Стоп! Покажіть ліві зап'ястя. 

— Ми назвали пароль! Така угода. 

— Показуй! Прострелю мізки, — здоровило не жартував, залізне дуло досі спрямовувалося на пару.

— Добре, добре. 

Орест закачав свій рукав — нічого.

— А тепер вона!

Дівчина боязко поглянула на хлопця і той нерівним голосом прошепотів “Давай”. Тремтячими мініатюрними пальцями Мілена засукала рукав свого чорного худі, явивши в темряві біле зап’ястя з татуюванням змії. 

— Трясця! Ти вкрав одну з біохімічних аналітиків! — навіть у такій темряві проглядалася зблідла шкіра чоловіка. 

— Ні, вона інша. Допоможи, — благав Орест. 

— Я не маю того рівня. Я лише їхня донька, — хлептала Мілена.

— Ми — мерці! І через кого?! — волав громило, — Через штучний інтелект з цицьками! 

Їхню розмову перервав яскравий спалах світла. Перша залізна куля прохромила темно-синього кашкета здоровила, а друга — темно-синю форму із золотими ґудзиками на рукавах. 

У Мілі не було базового відчуття горя, та в ту мить, коли на руках лежало її мертве кохання, вона відчувала все. 

****

— Цікаво, — Мілена ще раз і ще раз переглядала на моніторі історію їхньої з Орестом втечі. 

— Є нові змінні?

Коли її батько занурювався в молекулярні розрахунки, його очі ставали кольору молока, зараз же він дивився на неї різноколірними зіницями, а значить цілком готовий був слухати. 

— Ні. Щораз людина обирає Мілену. Навіть з можливістю одиночної втечі або під страхом вічного служіння чи смерті.