Читати книгу - "440 днІв без тебе (усім, кого торкнулася війна), Людмила Міщук"

ЗМІСТ

ВСТУПНЕ СЛОВО …………………………...…………... 5

НОВИЙ ДЕНЬ БЕЗ ТЕБЕ …..……….…………….…… 10

НЕ МОЯ ВІЙНА ……………………………………….....  11

РОЗДУМИ ПРО ЧАС У НОВОРІЧЧЯ …………………. 12

ПОГОВОРИМО З ТОБОЮ (щоденник солдатки)….... 14

Вступне слово

Мій монолог для усіх чи то безпечних, чи то байдужих українців, які пливуть за течією, керуючись принципом «моя хата скраю».

Ні-ні! Жодного осуду! Це лише тема для роздумів…

Від діда-прадіда моя родина була і є хліборобською. Не було серед нас ні славних лицарів, ні видатних полководців, ані таких, хто пов’язав своє життя якимось чином з військовою справою. Після усіх пережитих подій задумуюся: чому доля моїх предків вишита на життєвому полотні червоним і чорним, чому на кожне покоління мого роду випали випробування війною?

Мого дідуся Олексія Михайловича Павелка мобілізували на фронт ІІ Світової війни у 1943 році. Він залишив свого трирічного сина Йосипа і дружину Анелю вдома у селі Корхів Бєлгорайського повіту Люблінського воєводства (Польща). У тому ж році її, корінну польку, депортували разом з сином та племінником в Україну, де вона ніколи не була, як дружину радянського солдата.

Дідусь пройшов усю війну сапером, повернувся з фронту в 1946 році. Своїх рідних знайшов уже в Україні. Жили вони в Покащеві на Волині, у хаті місцевого доброго чоловіка разом з кількома родинами переселенців.

Голодні, злиденні післявоєнні роки. Звели невеличку хатину, але щастя в ній витало недовго. Бабуся у молодому віці померла. Сиротами залишилися 14-річний Йосип та 7-річна Марія.

Згадую свого дідуся Олєшка (так його звали усі). Високий, поважний і добрий-добрий. Тепер шкодую, чому було не записати детально історію його життя: як познайомився з бабусею, де воював, як знайшов свою родину?

Як ви вже зрозуміли, те мале 3-річне хлоп’ятко-переселенець – то мій тато Йосип Олексійович Павелко, дитячі роки якого вкрадені війною. Як радів він поверненню батька-солдата, зовсім не здогадуючись, що та війна – не остання в його житті!..

Майже через 40 років мої батьки Йосип і Ганна відправили на службу в армію свого сина, а мого брата Віктора. І знову страшна, а головне – чужа війна. З 1983 по 1985 рік брат служив у Афганістані, в місті Шинданд:

Матусю рідна, любий тату. 

Я вже далеко від оселі.

В чужій країні, за «Салангом»,

Де гори, спека і пустелі.

Я знаю, що немає сну,

Коли поїхав я «за річку».

З тих пір ви посивіли враз...

Не спали часто кожну нічку.

Щоб повернувся я додому,

Бога молили щохвилини...

Я повернуся і  побачу

Моє село, мою хатину!

Я обніму вас і заплачу,

Промовлю тихо: «Я з тобою.

Ніхто нас не розлучить більше

Несправедливою війною».

Бог допоміг! Ваша молитва, 

Яка летіла з серця тихо,

Бар’єром стала перед смертю!

Сина залишила в живих!

Я ніколи не забуду, як батько щодня виглядав на дорозі листоношу, а мати потайки уночі слухала радіо «Свободу» і часто плакала, стоячи на колінах…

Доленько моєї родини, вже досить випробувань… Син повернувся, одружилися діти, народилися внуки. Нарешті спокій. Та де там…

Я знаю, як чекати із війни…

Як дні, мов шиби, кришаться на скалки,

Як ніч пірнає в каламутні сни,

Тривогою встромля в колеса палки.

Як не смакує кава і життя,

І трусить та морозить до судоми,

Коли в новинах згадують місця,

Де наші і де твій стоїть в облозі.

Постійно з телефоном у руках,

Незмінна невідомість і питання,

Що б не було, завжди мов на голках,

Де б не була, лише одне чекання…

Я знаю, як чекати із війни…

Я знаю, нехай вам того не знати!

Дай, Боже, сили просто перейти

І потім не клясти, не нарікати.

Досі не можу знайти автора цих рядків. Для мене і про мене… Мій дідусь Олєшко – ветеран ІІ Світової. Мій брат Віктор – ветеран Афганістану. Мій племінник Андрій у свої 25 років – ветеран бойових дій АТО. Я бачила і чула страшну правду життя, коли він, зовсім юний хлопчина, повертаючись на Донбас після відпустки, обняв свого батька і прошепотів: «Прощавайте, тату, я не повернуся звідти живим…» А той у розпачі витрясав з нього душу: «Сину, я витримав два роки на чужій землі, ти ж захищаєш свою! Поклянися мені, що витримаєш і обов’язково повернешся!» І коли 8 квітня 2015 року племінник прийшов додому, я ніколи не забуду свої слова: «Усе, годі! Моя війна закінчилася. Більше не буду дивитися новини». А 25 квітня, менш, ніж через три тижні, забрали мого чоловіка. Моя війна продовжилася ще на рік!..