Читати книгу - "440 днІв без тебе (усім, кого торкнулася війна), Людмила Міщук"

Мій батько за свої 76 років вимолював у Бога життя і повернення додому чотирьох солдатів: з Праги у 1946 році свого батька, з Шинданда у 1985 році свого сина, з Мар’їнки у 2015 році свого внука, з Волновахи у 2016 році свого зятя.

…Живу, дякуючи Всевишньому за кожен новий день, за своїх рідних, за свій край.

Моїх учнів у школі вчу патріотизму. Не яскравому, глянцевому, який часто бачимо під час мітингів чи виховних заходів, а щоденному і жертовному, іноді непомітному для оточуючих. Я маю на це право і впевнена, мені повірять, бо мої вихованці разом зі мною переживали, писали листи, збирали посилки і чекали новин від воїнів.

Радісно і водночас безмежно боляче було читати відповідь учня 3 класу на запитання, що таке щастя: «Це день, коли закінчиться війна!»

Мій любий маленький школярику 21 століття, ми обов’язково будемо щасливі: ти гарно вчитимешся і станеш хорошою людиною у мирній європейській Україні, а я своїм учням розповідатиму про рідне село, наш край. І лише найдопитливіший з них помітить смуток в моїх очах, який я миттю сховаю за  посмішкою…

Усім моїм рідним ветеранам, учасникам різних воєн – у повсякденному житті простим громадянам України: дідусеві Олєшку, татові Йосипу, братові Віктору, племіннику Андрієві і коханому чоловікові Івану присвячується…

З любов’ю автор

Новий день без тебе

Новий день настає без тебе!

А здавалось, спинилось життя.

Усвідомлюю: жити треба,

Та навколо – якесь небуття…

Новий день… Не один він буде

Ще напевно в життю моїм.

Добрі й злі йтимуть поруч люди…

Їм байдуже – турботи свої.

Я прокинуся вранці-рано

Й рахуватиму дні, місяці.

І чекатиму, скільки сил стане,

Коли ти повернешся з війни.

Я проситиму в Бога надії

На майбутнє: на щастя й сміх.

В наших долях хай збудуться мрії

Всіх, хто з фронту чекає своїх.

Чому впевненість таку маю,

Що з тобою зустрінемось знов?

Щиро вірю і твердо знаю:

Все на світі здолає любов!

29. 04. 2015 р.

Не моя війна

Сказала: то вже не моя війна,

Коли з АТО вернувся наш Андрій.

Душе, ти чашу смутку випила до дна!

Тепер живи, твори, плануй майбутнє, мрій.

Але душа спокою не знайшла.

Ні розум, ні вона тоді не знали,

Що чорним круком знову в дім влетить війна,

У серце втомлене уп’ється страху жало…

Рахую Старогнатівкою дні,

Шлях відміряю Волновахою й Гранітним.

Уже здається, навіть уві сні

Нема пейзажів радісних і світлих.

«Сльози не зронить, – в спину чути шум. –

Хіба назвати можна це любов’ю?»

О, бійтесь, люди, нащо такий глум

Над душами, що мовчки плачуть кров’ю?!

Не ставлю запитань: чому мені???

Чому не твого чоловіка, сина, брата?

Чому моє життя – тривожні й хмурі дні?

Чому моя дитина молиться за тата?

Шукати винних – зрадити себе,

Бо твердо вірю у Господнє Слово:

Через випробування Бог веде

Своїх дітей до мрій і цілей нових.

Чекаю знов, чекатиму щодня.

Як на війні, все креслитиму дати.

Настане час – і святкуватиме рідня

Повернення з АТО мого солдата!

18. 09. 2015 р.

Роздуми про час у Новоріччя

У різні пори людського буття

По-різному, здається, й час минає:

Бува, галопом мчить без вороття,

А іноді повільно протікає.

Згадала юність. Золота моя пора!

Усміхнені на ганку батько й мати.

А я в очах своїх доросла вже, ура!

Так час неквапно йде! Ну годі вже чекати!

Доросла? – Доля посміхнулася в плече:

Ти ж, молодосте, щастя не порушиш?

Родинний дім, своя сім’я уже,

Крихітка-доня тішить мами душу.

Та раптом зовсім зупинився час:

Моя матуся відійшла у вічність.