Читати книгу - "Карма небесна , Кирило Легович"

Розділ перший 

Він знову підіймався до  свого кабінету.  У ліфті Артем Матецький дивився на своє відображення в дзеркалі: біла сорочка й кеди, сірі  в клітинку штани, останні Apple Watch, і квадраті окуляри. Його світле, зачесане на бік волосся, зелені очі створювали єдиний образ бізнесмена. Та за тим, успішним поглядом сховався біль, образи й багато невдач. 

  В Артемовому класі навчалося двадцять п’ять  учнів. Всі як чи інакше були пов’язані  з хлопцем. У дитинців Артем був доволі скутим: ні з ким не спілкувався, вчився погано, до того ще й гаркавив. Так його однокласники розпочали обговорювати хлопця і часто жартувати над цим. Якось він читав твір і там було власне ім‘я. Але Артем не зміг вимовити букву «р»  і прочитав його як «Атем».  Так це слово закріпилося за хлопцем на довгі роки.  Це найбільше роздратовувало його, і після чергових жартів над ім’ям, він накинувся на свого друга з кулаками. Але замість слави, хлопець отримав ще більше глузування.  

У момент бійки поряд стояла однокласниця, що пила воду, і коли та побачила як Артем накинувся на іншого, то  з її рота виплювалася рідина, прямо на штани хлопця. Декілька хвилин ніхто не помічав мокрої плями, але замахуючись кулаком, Давид Листенко, засміявся від сміху. 

-Ти що, всцявся?- пролунав хохіт Давида, за яким всі, хто споглядав на цей бій, долучилися до хлопця.  Алла Коцман, також подруга Артема, долучилася до сміху, навіть не намагаючись натякнути на те, що це вона випадково облила  постраждалого. 

  З того моменту, його почали називати «Атемом Моклим». До кінця одинадцятого класу він ще не раз потрапляв у ситуації, з яких  сміялися усі однокласники. Навіть на випускному хлопець зумів впасти в бруд, у прямому розумінні цього слова. Під час фотосесії, Богдан Мироненко, поставив Артему підніжку. Напередодні цього пройшов великий ливень, тому хлопець не зумів утримати рівновагу й впав у калюжу, забруднивши свій одяг і  обличчя. 

  Але  то було двадцять п’ять років тому. Зараз ніхто, окрім його давніх знайомих, не зможе говорити образи в адресу Артема. Він доходив до свого кабінету через секретаря. Перед самими дверима йому котре захотілося поговорити з Максимом Топовичем, який заповнював звіти в екселівських таблицях: 

  -Максе, привіт! 

  -Доброго дня, Артеме Миколайовичу! - не відволікаючись від роботи мовив секретар. 

  -У компанії все добре? 

  -Так-так. Все стабільно. «Енергбуд» розвивається й приносить колосальні кошти! Завтра я подам вам звіт.  Думаю, ви будете вражені, адже другий квартал ще не закінчився, а вже перевищив минулий! - нарешті поглянувши на Артема  сказав Максим, обпершись об стінку свого крісла. 

  -А який сьогодні день? 

  -Двадцять п’яте червня. 

  -Це ж скоро буде ювілей випуску.Двадцять п’ять років! Неначе вчора це було, - до себе мовив Артем, який відвів погляд у вікно. 

 -Це ви точно кажете. Я тільки дванадцять років як закінчив школу. Ех, були колись часи. А випускний вечір це взагалі неймовірно! 

  Тут Артем згадав свій випускний вечір. Він не був на ньому. Після падіння в калюжу, хлопець пішов, і, відкривши пляшку  горілки, самотньо «відсвяткував» свято в парку на лаві. 

  -Слухай, Максиме, а якби в тебе забрали цей випускний вечір, щоб ти тоді робив?- досі дивлячись у вікно мовив Артем. 

  -Тобто забрати?- помітивши вдумливість своїми карими очима, промовив Максим. 

  -Ось так! Ти готувався до цього свята роками, а потім тебе, скажімо, викинули зі списку запрошених,- важко промовив Артем. 

  -Хм, мабуть, тоді б я сам влаштував це свято. 

  -А що б ти зробив з людьми, які тебе викинули? 

  -Вчинив би так же само, скажімо, помстився за себе. 

  -Хм, непогано! Дякую за розмову. Ти мені ще сьогодні знадобишся,- відчиняючи свої двері до свого кабінету закінчив Артем.