Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

ГЛАВА 2. ДВА КАКАО

– Добрий вечір, Соломіє, – сказав він своїм спокійним голосом, від якого в офісі всі миттєво бралися до роботи.

Я кліпнула, усвідомлюючи, що досі тримаю два стаканчики какао.

О, Господи.

– Д-добрий вечір, – видавила я, намагаючись виглядати природно.

Він поглянув на мої руки й підняв брову.

– Два какао? Нелегкий день?

Я зніяковіла.

– Це... випадково. Один зайвий.

Гордій кивнув, ніби це мало якийсь глибокий сенс, і зробив крок убік, даючи мені можливість пройти.

Я могла б просто піти. Просто зробити вигляд, що нічого не сталося.

Але ні.

– Хочете какао? – ляпнула я, сама не вірячи, що це сказала.

Гордій здивовано моргнув.

– Вибачте?

Ну, от і все. Тепер я офіційно дурна.

– Я маю на увазі, що це зайве. А ви тут стоїте. І, можливо, вам холодно. І... вам не завадило б трохи цукру у крові?

О, Боже, я перестану говорити чи ні?!

Він подивився на мене так, ніби намагався зрозуміти, чи жартую я, чи справді пропоную йому какао посеред вулиці.

Потім несподівано взяв стаканчик.

– Дякую.

Я завмерла.

Цього я не очікувала.

– Ви... серйозно?

– А чому ні? – він зробив ковток і кивнув. – Цілком непогано.

Я стояла з відкритим ротом.

А потім – о, якби я могла передбачити це заздалегідь! – Гордій раптом поморщився.

– Гаряче? – запитала я.

Він легенько кивнув, витримано, майже непомітно. Але я бачила, що він ледве стримується, щоб не скривитися ще більше.

Я не витримала.

– Ох, вибачте, не попередила, – і не втрималася від посмішки.

Його очі на секунду звузилися.

А потім – о, це справжнє диво! – він теж ледь усміхнувся.

– Ви зробили це навмисно, так?

– Аж ніяк, – сказала я надто швидко.

Гордій хмикнув, зітхнув і відпив ще ковток, уже обережніше.

– Ну що ж, дякую за какао, Соломіє.

– Будь ласка, Гордію Ростиславовичу.

Він подивився на мене з виразом, який я не змогла розшифрувати.

– Просто Гордій.

Я завмерла.

Він ніколи не дозволяв такого в офісі.

Це було… дивно.

Але я лише кивнула.

– Добре.

І, не чекаючи відповіді, швидко розвернулася і пішла в сторону дому.

Вітер приємно торкався мого обличчя, коли я йшла нічним містом.

Я не могла перестати думати про цю сцену.

Він узяв какао. Він усміхнувся.

І, що ще дивніше, він дозволив мені називати його просто Гордієм.

Здавалося б, нічого особливого, але всередині все якось… перевернулося.

Я зітхнула і стишила крок.

Що зі мною відбувається?

Колись я вірила в кохання. У ті романтичні моменти з фільмів, у випадкові зустрічі, що змінюють життя.

А тепер…

Тепер я просто живу. Працюю, сплю, слухаю музику, гуляю парком.

І не можу змусити себе закохатися.

Мої подруги вже давно у стосунках, деякі навіть одружені. Вони говорять про своїх чоловіків, про дітей, про спільне майбутнє.

А я…

Я навіть не знаю, чи хочу цього.

Чи, може, просто не знайшла того, хто змусить мене хотіти?

Я пригадала, як Гордій сьогодні дивився на мене. Як невпевнено зробив перший ковток, як стримував посмішку.

Безглуздо.

Завтра ми знову будемо у своїх звичних ролях: він – бос, я – підлегла. І все повернеться на свої місця.

Але щось мені підказувало, що це була не остання несподіванка.

Я тільки не знала, хороша вона чи погана.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍