Читати книгу - "Випадковий свідок, Мерайя Д Рок"

                Вона повертається додому о сьомій сорок п’ять. Щодня, окрім п’ятниці, в один і той самий час. Іноді йому здається, що вона навмисне чекає під дверима своєї квартири, коли годинник покаже потрібний час, і лише потім повертає ключ в замку. Людина не може приходити вчасно, не щодня. Ніби за розкладом, ніби ніщо в світі не здатне завадити їй переступити поріг своєї квартири о сьомій сорок п’ять і ні хвилиною пізніше.

                Потім вона йде на кухню – вмикається світильник, і в прорізі дверей з’являється її тендітна фігура. Вона виступає з темряви коридору під яскраве світло, скидає свій жакет на стілець і розпускає довге, вугільно-чорне волосся. Воно спадає на її спину важкою хвилею, і він бачить, як холодна відчужена маска злітає з її обличчя. Вона заплющує очі, спирається руками на стіл і хвилину чи дві стоїть так, нерухомо, ніби атлет перед стартом. Йому добре видно, як важко і втомлено вона потім випростовується. Ніби все, що було з нею вдень, навалюється важким тягарем на її тендітні плечі. І вона ледве витримує ту вагу, але вперто продовжує її тягнути.

                В такі миті йому дуже шкода, що він не поруч із нею. Він би допоміг, розділив із нею тягар її буднів. Він би всадовив її на стілець в кутку кухні, і сам би зробив для неї чай. А поки вона повільно пила гарячий напій, він би набрав для неї ванну, аби вона могла поніжитися в воді, розслабитися після довгого дня. Він би відніс її на руках спочатку у ванну кімнату, а потім – в ліжко.

                Та він не поруч із нею…

                І вона сама ставить чайник, а потім йде з кухні геть. Вмикає воду і повертається на кухню, аби зробити собі чаю. Задумливо п’є його в кутку кухні, доки набирається вода, і дивиться в темряву за вікном. Вона шукає щось за темним склом, вдивляється у освітлені вікна будинків навпроти. Часом її обличчя похмурніє, ніби вона про щось замислюється. Про щось тривожне, що не дає спокою. Тоді вона завмирає непорушно, а погляд її темних очей стає відстороненим і порожнім.

                Йому добре видно це в бінокль, через який він спостерігає за нею з сусіднього багатоповерхового будинку…

                Іноді він замислюється: чи не відчуває вона, що за нею стежать? Він стежить? Чи не його вона шукає поглядом за темним склом її вікна, коли ось так завмирає з чашкою чаю в руках? Про що вона думає в цей момент? Він багато би віддав, аби проникнути в її думки, її дім, її життя…

                Але він може лише спостерігати за нею здаля, покладаючись на оптику його старого бінокля. Він навіть не знає, яку музику вона слухає, коли вмикає музичну колонку. Іноді вона танцює під пісні, які він так хотів би почути…

                Це буває рідко. В ті дні, коли вона не спирається на стіл одразу по поверненню додому. Тоді він знає: її день був не таким поганим, як завжди. І він радіє, що його кохана незнайомка щаслива, нехай і без нього…

                Він хоче, аби вона була щасливою. Хоче, аби на її обличчі частіше з’являлася посмішка. Хоче бачити, як вона танцює під музику, яку йому ніколи не почути, ступаючи босоніж по пухнастому килиму. Хоче, аби вона більше не завмирала біля столу в розпачі і безсиллі. Аби в її житті було більше світлих моментів.

                Але він пекельно ненавидить п’ятниці. Ненавидить ті дні, коли вона спізнюється додому. Коли вікна її квартири починають світитися в час, коли більшість її сусідів вимикає світло.

                Щоп’ятниці вона не йде на кухню пити чай. Вона не набирає ванну, аби потім вийти з неї, огорнута рушником. Вона прямує в свою кімнату, поспіхом вмикаючи світло по всій квартирі, ніби страшенно боїться темряви. Скидає речі просто на підлогу, не турбуючись про те, куди вони впадуть.

                Він спостерігає за нею щоп’ятниці зі змішаним почуттям ненависті і пристрасті, нервово стискає бінокль, і боїться змигнути, аби не пропустити ні секунди. Він ненавидить себе за те, що його немає в її житті, і це не його вона обіймає пристрасно і палко. Не його губи цілує так, ніби помре, якщо спиниться. Це не за нього вона чіпляється судомно, мов потопельник за рятівне коло. Не він поруч неї щоп’ятниці…

                А інший…

                Бо в п’ятницю вона повертається додому не сама…