Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

ЛІТА ЗЕЛЕНІ

Частина перша

1

Міцно тримаючись за мамину руку, я вийшов з-під темної арки вокзалу на широкий проспект незнайомого міста. Ця чужа мені жінка тільки сьогодні стала моєю другою матір’ю, і тому, невважаючи навіть на шоколадку, яку вона дістала для мене з автомата, їй поки що не вдалося завоювати моєї прихильності. Протягом всієї нудної подорожі з Уінтона вона сиділа поряд, в купе третього класу, часто поглядаючи на мене з щирим жалем. Відвертаючи до вікна бліде, змучене обличчя, вона щось шепотіла і терла собі око хусточкою, немовби їй туди влетіла муха. На ній було стареньке сіре плаття, заколоте дешевою брошкою біля шиї, яку закривала вузенька горжетка з простого хутра. На голові — чорний капелюшок з широкими крисами, що позакручувались коло вух.

Коли ми вийшли з вагона, вона трошки ожила і навіть посміхнулася, міцніше стиснувши мені руку.

—  От молодець, що більше не плачеш. Може підемо пішки? Тут недалечко.

Я погодився, щоб зробити їй приємне, і ми не стали кликати кеба, а рушили вниз по Хай-стріт. Щоб прихилити мою увагу, мама заходилась показувати цікаві місця. Але мене так закачало в дорозі, що вулиця здавалася мені Ірландським каналом, а її підйоми та спуски — величезними хвилями. В голові у мене й досі стугонів дизель моторного човна, а у вухах лунали зойки паровоза.

Зупинившись біля красивого будинку з двома чавунними гарматами і флагштоком біля входу, мама з гордістю сказала:

—  А ось і лівенфордська ратуша. Тут працює містер Леккі... наш тато... у відділі охорони здоров’я.

«Тато, — промайнуло у мене в голові. — Це, певно, її чоловік... батько моєї рідної матусі».

Ноги мої почали заплітатися, і мама поглядала на мене з тривогою.

— Шкода, що сьогодні не ходять трамваї,— промовила вона.

Я надто стомився і до того ж був дуже наляканий стоголосим шумом незнайомого міста, що безліччю вогнів мерехтіло перед нами в ранніх сутінках вересневого вечора: з доку долинав стукіт молотків, з котельного заводу, який показала мені мама, виривалися страшенні язики полум’я та білі стовпи пари; поруч з нами метушилися робітники, що перекладали трамвайну колію. А тут ще й клятий вітер налітав на мене з-за кожного рогу і кидав порохом в очі, що й так розпухли від утоми й сліз.

Та скоро весь цей гамір лишився десь за нами. Ми вийшли на пустир, з ставком та естрадою для оркестру, і опинилися на тихій околиці міста, що скоріше нагадувала маленьке село, мальовничо розташоване на фоні зеленого пагорба, вкритого лісом. Скрізь росли високі дерева, які оточували старосвітські котеджі та крамниці; поруч стояли кам’яні корита для напування коней; і тільки подекуди гордо височіли розкішні вілли з чавунними брамами, на яких виблискували мідні дощечки з чванливими титулами та химерними прізвищами їхніх господарів. А далі розкинулися зелені поля, що тяглись аж до самого обрію.

Дійшовши до половини Драмбак Род, ми зупинилися біля непривітного сірого будинку, що носив назву Ломонд В’ю. То був найгірший будинок на цій тихій вуличці. Тільки червоні та жовті хризантеми, що росли попід вікнами, трохи звеселяли його.

—  От ми й дома, — сказала місіс Леккі. — У нас тут гарно: в погожі дні можна милуватися горою Бен, а ген розкинулося село Драмбак. Чудово! Не те, що у прокопченому димом Лівенфорді. Ну, витирай мерщій очі та підемо до хати.

Я загубив свою хусточку, кидаючи чайкам печиво, коли їхали через канал; проте слухняно почвалав за мамою, хоч серце моє аж краялося від страху перед невідомістю. І знов у моїх вухах забриніли слова старої місіс Чепмен — нашої дублінської сусідки, яка, цілуючи мене на прощання, жалібно примовляла: — Ой, що ж тепер буде з тобою, бідне моє хлоп’ятко!

Не дійшовши до дверей, мама зупинилась біля хлопця, що стояв навколішках перед свіжою клумбою, оправляючи її лопаткою. Коли він підвівся, я подумав, що йому, певно, років дев’ятнадцять. До того ж у нього був дуже важний вигляд, якого надавала йому надзвичайна блідість та окуляри, що їх носив він через короткозорість.

— Ти знову возишся з нею, Мардок? — спитала мама з ніжністю в голосі. — Познайомся, це Роберт.

Той хлопець довго розглядав мене і зрештою урочисто промовив:

— А! То він приїхав! Добре, добре!

Мама кивнула, і вії в неї знову затремтіли. Тоді Мардок театральним жестом простягнув мені забруднену землею руку і сказав:

— Радий бачити тебе, Роберт! Можеш вважати мене своїм другом. — Потім щиро поглянув через свої окуляри на маму і додав: — Ці айстри я приніс з теплиці. Вони нічого не коштують.

— Гаразд, мій любий, — сказала мама, — помийся тільки, поки не прийшов батько. Ти ж знаєш, як він буде гніватись, якщо застане тебе в такому вигляді.

— Я зараз кінчаю і за хвилину буду з вами.

Стаючи знову на коліна, він додав, щоб остаточно заспокоїти маму:

— Там я поставив варити картоплю, мамо.

Ми пройшли прямо на кухню, яка була обладнана також під житло простими і незграбними меблями. Стіни були обклеєні шпалерами; на одній з них дуже голосно цокали ходики, наганяючи на мене страх у цій чужій і непривітній кімнаті. Звелівши мені сісти, мама зняла капелюшок та вуалетку, тримаючи в зубах довгі шпильки; сколола ними їх і повісила в закуток, що був завішаний білою фіранкою. Потім одягла синій фартух, що висів за дверима, і почала куховарити, привітно поглядаючи на мене, а я сидів на обідраному стільці біля плити і боязко оглядавсь навкруги.

— Обід сьогодні буде тільки ввечері, — без мене нікому було зготувати. Гляди ж, не заплач, коли вернеться батько. У нього й так багато клопоту, адже він займає таку відповідальну посаду в ратуші... Скоро прийде і моя донька Кейт. Вона працює вчителькою. Та, певно, мама говорила... — Я знову почав пхикати, й вона поспішно додала: — О, розумію, тобі, мабуть, страшно зустріти стількох родичів одразу. Та їх у тебе значно більше,— всіляко намагалась вона підбадьорити мене. — Можливо, зайде і Адам, мій старший син, який чудово влаштувався в страховій конторі в Уінтоні. Він з нами не живе, але іноді забігає на часинку... Крім того,