Читати книгу - "Зізнання за мить до смерті, nikalajka"

Свято наповнило школу особливим гамором – радісним, трохи схвильованим, сповненим передчуття чогось великого. Коридорами лунав сміх, перешіптування, щасливі вигуки зустрічей. Дівчата у розкішних сукнях, хлопці у строгих костюмах – всі такі дорослі, хоча ще вчора бігали цими ж стінами з рюкзаками за плечима. У повітрі вібрувало щось невловиме – суміш радості, ностальгії та легкого смутку.

На подвір'ї школи зібралися батьки – з гордістю і легким хвилюванням вони вдивлялися у своїх дітей. Матері не стримували сліз, батьки тиснули синам руки, а дочки притискалися до них у ніжних обіймах. Камери фіксували кожну мить: посмішки, тремтливі погляди, невимовну ніжність у очах дорослих. Здавалося, ще мить – і хтось вигукне «Стоп!», зупиняючи цей чарівний момент, щоб він тривав вічно.

Урочистості розпочалися, слова директора злилися з загальним відчуттям тріумфу і прощання. Випускники отримували атестати, приймали квіти, обіймали вчителів – цих терплячих наставників, що були поряд упродовж усіх років. Лише тепер вони розуміли, наскільки цінні ці люди, наскільки дорогі ці прості, знайомі до болю обличчя.

А потім – останній шкільний вальс. Під ніжну мелодію, що виринала з динаміків, хлопці й дівчата кружляли у повільному ритмі, ніби намагаючись затримати ці хвилини. Очі блищали – від радості, від сліз, від невідомості, що чекала попереду. Це була межа між дитинством і дорослим життям, між минулим і майбутнім. Випускний – не просто свято. Це прощання з цілою епохою.

              Мить перед кроком

Юля стояла на краю шкільного даху. Теплий літній вітер розтріпував волосся, заплутувався в ньому, ніби намагаючись зупинити. Але його дотик був легким, майже невагомим. Як і сама Юля — в цю мить. Страху не було. Лише дивна, тягуча легкість розливалася в грудях, залишаючи після себе порожнечу. Не холодну й не болісну — спокійну, тиху, схожу на безмежне небо над головою.

Внизу вирувало життя — сміх, урочисті промови, шурхіт дорогих суконь, брязкіт медалей. Випускники обіймалися, фотографувалися, стискали в руках дипломи, ніби тримали ключі від майбутнього. Батьки витирали сльози — сльози гордості, радості, полегшення. Для неї ж усе це було лише віддаленою виставою, сценою, на яку так і не вийшла. Світ, якого не торкалася.

Рука повільно піднялася, дозволяючи сонячному світлу ковзати крізь пальці — немов хотіла втримати щось справжнє. Хоча б це. Проміння створювало ілюзію, ніби світло затрималося між долонями, як і вона — затримана у цьому житті, де не знайшлося для неї місця. Все навколо було красивим, яскравим, живим. Але не для неї. Її світ давно вицвів, розчинився у байдужості.

Кажуть, школа — це другий дім. Але як пояснити, що він ніколи не здавався рідним? Тут завжди панував холод. Не від температури, не через протяги в коридорах, а там, у глибинах душі, де слова були гострішими за ножі, а тиша — болючішою за крик.

Голос директора лунав урочисто, розтікаючись повітрям над подвір'ям. Він говорив про нові горизонти, про безмежні можливості, про майбутнє, що відкриває свої обійми. Гарні, правильні слова, вимовлені з тим самим пафосом, що й завжди. Але жодне з них не мало сили. Не звучала в них правда.

Бо правдою було інше.

Світ жорстокий. Люди жорстокі. І жоден учитель не пояснив, як із цим боротися.

Очі вдивлялися вниз, у вир щасливих облич, у сцену, де один за одним викликали випускників. Лунали імена, оплески, привітання. Імена, долі, життя — усе йшло за заздалегідь написаним сценарієм.

Вона чекала.

Чекала, коли пролунає її ім'я.

Останній крок. Останнє рішення. Остання межа.

Коли це станеться — зробить і свій. Але не вперед, до сцени. Не туди, де фотографуватимуть, вітатимуть, обійматимуть.

Крок назустріч тиші.

У простір, що нарешті прийме — без запитань і без очікувань.

Крок, як і всі інші.

Просто в інший бік.

У той, де більше не болить.