Читати книгу - "Зізнання за мить до смерті, nikalajka"

Перше Зізнання — Крок Уперед

Вперше за останні кілька років Артем не пішов звичною дорогою до школи — тією самою, якою завжди ходила вона. Дорогою, що запам'ятала її легкі кроки, ледь чутний сміх, відображення ранкового сонця у волоссі. Ця стежка більше не вела туди, куди прагнуло серце.

З того самого дня, коли вперше побачив її усмішку—щиру, безтурботну, як весняний промінь крізь молоде листя, він не зміг позбутися відчуття, що повинен бути поруч. Це відчуття жило в ньому, зростало, зливалося з подихом, перепліталося з думками, пульсувало у венах.

Щодня проводжав її поглядом. Йому не потрібно було говорити, торкатися — достатньо було побачити знайому постать у натовпі, вловити ритм кроків, відчути невловиму присутність, що наповнювала світ сенсом. І тепер, серед гомону святкової урочистості, серед перешіптувань і схвильованих голосів, він точно знав — вона десь тут.

Та вперше його погляд розгублено шукав її — і не знаходив.

Її ім’я, її прізвище знову й знову лунало з різних вуст, наростаючи, мов хвиля. Артем завмер, дослухаючись. Йому здалося, що навіть у цей особливий день, коли кожен мав право бути почутим, їй не дозволять залишитися в тіні. Голоси ставали все гучнішими, а повітря навколо ніби густішало від напруженого очікування.

Пальці мимоволі зціпились у кулаки, тоді як інші руки піднімалися вгору, вказуючи на небо.

І тоді побачив її.

Тук-тук... тук-тук...

Чіткі удари серця заглушили навколишній шум. Усвідомлення й прийняття прийшли у вакуумній тиші, а потужний розряд — немов струм — пройшов крізь нього від самих кінчиків пальців, розсипаючись тисячами гострих голок по кожній клітині. Та, кого всі вважали безвольною, насправді мала незламну, точно зважену волю. Волю, що виявилася значно сильнішою за його.

Навколишні голоси зливалися в тривожну какофонію — сміх, розпачливі вигуки, накази й благання. Хтось просив її зупинитися, хтось благав, а хтось, не криючись, раз по раз вигукував одне й те саме. Безсоромно, жорстоко, без душі: "Стрибай, стрибай!"

Дихання збивалося. Серце шалено калатало в грудях, ніби прагнуло вирватися й заглушити цей жорстокий хор — даремно. Кожен звук пронизував його до болю, бив по нервах, змушував невідривно вдивлятися в постать на краю. Юля була там — така маленька, така крихка, мовби один подих вітру міг змести її з лиця землі.

Чи кликав її? Чи кричав? Артем не чув власного голосу. Тіло скувала крижана паніка, ноги приросли до землі, руки тремтіли. Думки металися, мов загнані звірі.

Що сказати? Як втримати?

Час спресувався в одну мить — нескінченну, як вічність. Вона стояла там, нерухомо, дозволяючи вітру бавитися волоссям, мовби це була звичайна гра. Але він бачив: її пальці ледь-ледь стискаються в кулаки, плечі здригаються.

Він відчув це раніше, ніж вона зробила рух. 

І тоді...

Кинувся вперед.

Продираючись крізь натовп — крізь байдужі, порожні погляди, в яких жевріла хвороблива цікавість побачити, як обірветься чиєсь життя. Крізь лінзи телефонів, зведених догори, мов дуло. Все ближче до неї — з єдиною думкою, єдиним бажанням: щоб вона жила.

Раптовий поштовх збив з ніг директора, який стояв осторонь із мікрофоном. Той вислизнув із рук і гепнувся об асфальт. Простір одразу розпанахав пронизливий, оглушливий фон — мікрофон завив, мов поранене створіння. Неприємний звук розлетівся хвилею, змусивши натовп на мить заніміти.

Схопивши мікрофон, Артем на повні груди вигукнув:

— Замовкніть!

Погляд — униз. Серцебиття гулко гупало в скронях, віддаючись дзвоном у голові, ніби розриваючи тишу зсередини. Легені наче стиснулися — повітря надходило повільно, крапля за краплею, і ця мить здавалася нескінченною. Він чекав — ось-ось має вибухнути гомін натовпу. Але стояла тиша.

Тук-тук. Тук-тук. Тук-тук.

Тиша, обрамлена серцебиттям.
Подвійні удари секундної стрілки лунали в голові, мов дзвін глухих барабанів, що роздирали спокій. Навколо — натовп, занурений у безмовність. Коли Артем нарешті зважився підвести голову, кожен погляд був прикований до нього.

Паніка, мов крижаний вітер, пронизала до кісток.
Здавалося, одна мить — і сам видих здатен викликати бурю.
Цієї сцени він не прагнув, не хотів бути у центрі. Але тепер — шляху назад не було.

Жодного слова. Жодної думки. Жодного плану.
Лише Артем — і тисячі очей, що чекали.

І тоді зробив єдине, що зміг.

Стиснувши мікрофон, Артем вдихнув глибше — і вигукнув її ім’я.
Голосно. Виразно.
Звичайне слово, знайоме з тисячі розмов, у ту мить зазвучало так щиро й тепло, що навіть прохолодний весняний вітер, ніби засоромившись, став м’якшим, наче сам перейнявся тим, що відчував він.

І тоді — без паузи, без сумніву — з вуст зірвалося те, що звучало в його серці вже давно, мов повторюваний шепіт у снах.

— Я кохаю тебе.

Його голос прокотився над площею, наче грім перед бурею. І навіть вітер на мить стих, ніби сам світ затамував подих.

А потім — вибух.

Свист. Сміх. Зневажливі вигуки. Натовп загув, як розбурханий вулик. Хижий, нестримний, голодний до видовища. Гримаси — не людські обличчя, а маски, спотворені задоволенням від чужого болю.
— Фрік! — кричали одні.
— Тобі до неї! — глузували інші.
— Стрибни разом із нею! — лунало з глибини зграї.

І все це — під пильними поглядами дорослих.

Батьків. Учителів. Тих, хто мав би...
Зупинити. Захистити. Навчити.

Вони мовчали.

Одні відверталися. Інші — дивилися з тим самим блиском у очах, що й натовп.
А дехто... Дехто схилявся до сусіда, шепочучи отруйні слова:
— Така, як вона… зіпсувала все.

Як?!
Артем не розумів. Не міг зрозуміти.

Як можна спокійно стояти й дивитися, як гинуть чужі діти? Як гинуть їхні власні діти?
Їхня байдужість. Їхня мовчанка. Їхнє німе "це не моя справа".

Груди стискалися, як від заліза. Дихати ставало важко. Кожен вдих — мов ножем по легенях.
Не від страху. Від люті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍