Читати книгу - "Один день після дитинства, Iryna Demchuk"

Холодного березневого вечора ми нарешті дісталися Німеччини, де нас із шестирічною донькою дуже добре прийняла німецька родина. Ми оселилися у великому будинку з високими стелями та світлими стінами.

Вранці ми оглядали наше нове помешкання, поки господар збирав розкидані старі речі. Будинок із п’ятьма спальнями, великою кухнею та просторою залою більше нагадував невеличкий санаторій, ніж житловий дім.

Я підійшла до стіни, де в простих рамках висіли колажі з фото. На них — старенькі люди: усміхнені, охайно вдягнені. Дехто сидів в інвалідному візку. Мік, господар приміщення, побачив, що я роздивляюся світлини, і поспішив зняти їх.

— Ви кудись це винесете? — запитала я.
— Так, на смітник, — відвернувся він. Стало зрозуміло, що ці люди були йому чужими.

Я озирнулася й побачила в іншому кутку вітальні великий круглий стіл. Моя донька щось там розбирала. Підійшовши ближче, я зрозуміла, що це був такий собі творчий куточок: старі настільні ігри, саморобні ляльки, розмальовані вручну вітальні листівки. Донька намагалася притулити відклеєну лапу плюшевому ведмедику.

Я знову глянула на Міка. Він поспіхом запаковував якісь речі в сміттєві пакети.
— Ще минулого року тут був будинок для літніх людей, — мовив він. — Але нікого не залишилося. Хтось помер від старості, когось забрала корона. Тепер ви тут господарі. Якщо зможете доглядати за рослинами — добре, якщо ні, я їх винесу.

Його слова пронизали мене холодом. Великі зелені рослини стояли напівзасохлими. Видно було, що за ними давно не доглядали: опале листя ніхто не прибирав, стовбури під вагою ламаючись згинали підпори, на гілках подекуди залишалися сухі квіти. Та, здається, і самі рослини перейняли цю порожнечу: на них не було ані нових бруньок, ані молодого листя.

Цей дім більше скидався на дитячий садок чи будинок творчості, де колись вирувало життя, лунали голоси, хтось щось майстрував. А тепер усе покрила сіра депресивна вуаль. Вітальні листівки, які вже ніколи не отримають адресати. Зшиті вручну іграшки, що не відчують тепла дитячих долонь. Саморобні шкатулки з декупажем та декоративними ключиками, які могли б розповісти таємниці своїх господарів. Усе припало пилом і вже не підлягало відновленню.

Колись старенькі мешканці цього дому, маючи обмежений світ, вкладали часточку себе у свої вироби. Декому це давалося фізично важко. Чи здогадувалися вони, що все це врешті буде нікому не потрібне? Як і вони самі. Спершу — рідним, а потім і тим, хто доглядав їх за гроші від держави. А тепер усе, що нагадувало про них, відправлялося на смітник. Їх стерли, наче невдалий малюнок канцелярським ластиком.

Різкий звук падаючого на підлогу інструмента змусив мене відірвати погляд від стін, де ще висіли портрети стареньких мешканців. Я обернулася до столу, за яким уже господарювала моя донька. Вона рукою підкликала мене.

Я підійшла й відчула, як мене огортає смуток. Малюнки, які здавалися напрочуд яскравими й живими, виявилися недомальованими. Літо, море, діти, міфічні істоти — можливо, спогади, а можливо, й мрії, яким уже не судилося здійснитися. Серед клаптиків кольорового паперу ховалася стружка від олівців.

Змітаючи її, я згадала: коли я була такою ж, як моя донька зараз, я втратила своїх батьків. Тоді рідні не підтримали мене, і я відчула цей холод. Кінець дитинства. Довелося самій ухвалювати рішення і більше ні на кого не сподіватися. Можливо, для когось це надто рано, але для мене це стало реальністю.

І от тепер, роздивляючись ці по-дитячому оформлені роботи, я відчула це знову. Не самотність, не просто відчуженість — а покинутість, непотрібність. Коли близькі вирішують твою долю, не знаходячи для тебе місця у своєму житті.

Ми не завжди самі обираємо, коли закінчується дитинство. Іноді це вирішують за нас — викидаючи наші почуття на смітник разом із фотографіями, малюнками і посмішками, у яких ще жевріє щось примарно схоже на надію.

Кінець