Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

Сірий ранок огорнув долину Рібел м’якою пеленою туману. Десь у далині ворони перегукувались карканням, провіщаючи зміну погоди. Повітря було вологим, із присмаком хвої та прілих листків. Двоє вершників виїхали з південних воріт укріпленого табору племені Рібел, за високими стінами якого диміли багаття, лунав стукіт ковалів і тупіт солдатів, що проходили навчання.

Івар їхав попереду. Його довге волосся було зібране в хвіст, обличчя — зосереджене, а в очах — нетерпіння. На ньому була проста шкіряна броня темно-коричневого кольору, подекуди зношена від частих сутичок. На спині — мисливський лук і сагайдак, міцно прикріплений до ременів. Його вірний супутник і брат, Хвітсерк, їхав трохи позаду. Він був тихішим, спостережливішим. Його рухи були розміреними, але точними — як у хижака, що вистежує здобич. На боці в нього висів короткий меч, а в сідельній кобурі — метальні списи.

Вони рухалися через північні рівнини — кам’янисті пагорби, вкриті мохом і низькими кущами. Вдалині починався Чорний Ліс — густий, вологий, наповнений життям і смертю.

— Він тут, — прошепотів Івар, зіскакуючи з коня. — Чув?

— Так. Ламає гілки. Він важкий. І запах відчувається... Волога шерсть і земля. — Хвітсерк присів на одне коліно й торкнувся ґрунту. — Сліди свіжі. Пройшов тут менше години тому.

Вони залишили коней під пагорком і повільно почали пробиратися вперед, під покровом листя. Гілки хрустіли під ногами, та брати рухались, як справжні мисливці — крок за кроком, із завмиранням серця, в тиші, повній передчуття.

І ось він — лось.

Величезний, мов ожилий дух гір. Він стояв серед тонких дерев, високих, але неспроможних приховати його гігантські розміри. Білий, як перший сніг, шерсть — довга й шовковиста — звисала з боків, мов мантія. Роги — вигнуті, масивні, чорні в основі — тягнулись угору, наче зламані гілки старого дуба. Очі — глибоко посаджені, блискучі, і попри звірячу природу, в них читалась якась давня мудрість.

Він повільно жував кору з берези, не підозрюючи про людську присутність.

— Це не просто лось, — прошепотів Хвітсерк. — Це наче хранитель лісу...

— Або випробування, — відповів Івар. — Для нас.

Вони розділилися. Івар зайняв позицію зліва, де дерева були рідшими, а вітер дув від нього до звіра — запах не зрадив би його. Хвітсерк пішов праворуч, рухаючись уздовж струмка.

Полювання почалося.

Івар завмер за сухим гілляччям, притулившись тілом до землі. Його дихання стало повільним, зосередженим, ніби він злився з довкіллям. Листя тремтіло від легкого вітру, десь позаду хруснула гілка — але то був Хвітсерк, що подав знак: зайняв позицію. Усе йшло за планом.

Білий лось досі повільно обгризав березову кору, ворушачи потужною шиєю. Його шерсть — майже як у північного барана — була сплутаною й вологою від ранкового туману. Та попри розміри, звір рухався граційно, повільно, мов король серед простих тварин.

Івар підняв лук, повільно, без жодного ривка. Пальці стисли тятиву. Він прицілився... Стріла тремтіла в напрузі, як і м’язи його спини. Хватка — мов залізо.

Та раптом лось сіпнувся.

Він підняв голову, витягнув шию, широко роздуваючи ніздрі. Очі блиснули, вуха повернулись у різні боки, й усе тіло звіра напружилось. Він щось відчув.

Івар миттєво відпустив тятиву — та не стрілу. Він зрозумів: лось помітив не їх. Він дивився туди, в глиб лісу, не на мисливців. Там щось було. За пагорбом, за заростями моху й папороті.

— Що це?.. — прошепотів Івар, відчуваючи, як серце починає калатати швидше.

Лось зробив крок назад. Незграбно, але швидко. Його ніздрі знову роздулися, й він видав глухий, низький рев — наче попередження. У цей момент Івар почув глухий звук — немов хтось кинув важкий мішок на вологу землю. Потім ще один. Десь там, за деревами, щось ішло. Щось велике.

Лось розвернувся й помчав, як буря. Його могутні копита розривали ґрунт, шерсть майоріла на вітрі, й він зник у хащах швидше, ніж брати встигли зреагувати.

— Що це було?! — вигукнув Хвітсерк, вибігаючи з-за дерев і підбігаючи до брата.

— Це не ми його налякали. Там хтось… або щось.

Вони обоє подивилися в той бік. Ліс був як і раніше — тихий, як храм, де чутно лише дихання дерев і шелест моху. Але Івар відчував: за ними стежать. Хтось, хто зміг налякати навіть білого лося.

— Думаєш, ми тут самі?.. — запитав Хвітсерк, вже без усмішки.

Івар міцніше стиснув лук.

— Думаю, вже ні.

Івар і Хвітсерк швидко вскочили на коней. Вони їхали риссю — не в паніці, але насторожено. Кожен кущ, кожен тріск гілки під копитами лунав у голові як попередження. Ліс більше не здавався тим самим. Після білого лося й дивних звуків у хащі — все змінилось.

Мовчанка між ними тривала довго. Лише храп коней і рівномірне цокання копит супроводжували їх.

Нарешті Хвітсерк порушив тишу:

— А якщо це був… велетень?

Івар озирнувся, піднявши брову.

— Велетень? Це ти згадав сон діда?

— А що? — Хвітсерк усміхнувся. — Він клявся, що в молодості бачив, як із підземелля в горах виліз велетень. Заввишки з башту, з руками як молоти.

Івар похитав головою.

— Якби він був заввишки з башту — ти б почув не кроки, а землетрус. Ні, це було… велике, але не настільки.

— Добре, тоді — моховий звір. — Хвітсерк подався вперед, захоплений думкою. — Кажуть, є такі: вкриті мохом, як валуни, непомітні, поки не стануть тобі на ногу. Живуть серед каміння, з’являються лише на світанку.

— Це теж байки.

— Та всі ми — байки, Івар. Плем’я, збудоване на виживанні — теж з легенд. А ми от їдемо, живі, на конях, серед лісу, де щойно зник лось, що був завбільшки з млин.

Івар розсміявся:

— А може, це був сам Ліс. Ти ж чув, як любить казати Калхаан: ліс дихає, ліс живе, ліс спостерігає. Може, йому не сподобалось, що ми полюємо на його підданих.

— Ліс? Ти ж сам у це не віриш.

— Ну, я і в мохових чудовиськ не вірю.

— Тоді, — Хвітсерк прищурився, — що, якщо це був шпигун?