Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

— Який ще шпигун?

— Із сусіднього клану. Припустимо, він був у маскуванні, може, навіть на чотирьох. А лось відчув його раніше за нас. От і втік. Уяви: розвідник, у плащі, крадеться під листям...

— …який важить стільки, що його кроки звучать, як падіння валуна? — Івар похитав головою. — Ні. Це була не просто тінь. Це було щось, що навіть природа визнала за небезпеку.

Знову запанувала тиша. Але тепер у ній була тривога. Їхня розмова, хоч і з гумором, не розвіяла відчуття, яке виникло там, серед дерев: щось стежить. Щось набагато ближче, ніж вони думали.

— Скажи чесно, брате, — раптом сказав Хвітсерк, не дивлячись на нього, — ти хочеш туди повернутись?

Івар дивився вперед, туди, де над деревами вже виднілась сторожова вежа табору Рібел.

— Ще й як. Але не вдвох. Ми підемо туди… усією групою. З Кавет, Слемом, Вайлдом і… Помаком. Нехай погляне на карту — може, й ліс розкаже нам правду.

Крізь легкий туман і ранкові промені нарешті з’явилися дерев’яні стіни табору Рібел — міцні, трохи нахилені всередину, укріплені балками й обкладені гострими кілками. На південній вежі чергував Кацифер — пильний і похмурий, як завжди. Він помітив вершників здалеку і, не зводячи з них очей, махнув рукою.

— Ранній улов? — гукнув він, коли вони в’їхали у ворота.

— Швидше, рання загадка, — відгукнувся Івар. — Поклич Помака, і… скажи Клер, що нам треба поговорити. Це важливо.

На подвір’ї табору вирувало життя. Хтось точив зброю, хтось ніс воду, старі плели кошики, а діти тренувалися з дерев’яними списами під наглядом Ареса. Але все це Івар проходив майже не помічаючи. У голові — лось. У вухах — лунання чужих кроків. У грудях — тривожне передчуття.

Клер Томарі зустріла їх біля довгого столу в центрі табору, під навісом із звіриних шкур. Її обличчя було спокійним, як озеро, але в очах — гострота меча. Вона була в світлій шкіряній туніці, а на зап’ястях — браслети з тисненням у вигляді листя. Поруч стояв Калхаан Безликий — старий, високий, із сивим волоссям і зморшками, ніби вирізаними ножем по шкірі.

— Що ви бачили? — одразу спитала Клер, не гаючи часу.

— Ми натрапили на білого лося, — почав Івар. — Величезного. Чистого, як перший сніг. Але він… утік. Раптово. Злякався. Не нас.

Хвітсерк додав:

— Ми теж щось чули. Важкі кроки. Повільні. Наче хтось... ні, щось — спостерігало за нами.

Калхаан трохи підняв брову:

— Ви бачили сліди?

— Ні. Ґрунт м’який, але чистий. Ні лап, ні копит. Лише тріщина в корі дерева, куди впав білий мох — ніби щось велике зачепило.

Клер замислилась.

— Вайлде, ти тут?

— Тут. — Із тіні вийшов вербувальник племені — високий і засмаглий, із хитрим прищуром. Його голос був легкий, майже глузливий. — Хтось порушив спокій лісу?

— Хтось великий, — відрізав Івар.

— Тоді я піду з вами. Цікаво, з ким я ще не встиг домовитися.

— І я піду, — сказав Слем Лансар, підводячись від дальнього вогнища. — Якщо це розвідка іншого клану — ми повинні дізнатися першими.

У цей момент у коло увійшов Помак. На поясі в нього висів шкіряний тубус із мапами, а очі були втомлені — схоже, він уже працював із самого ранку.

— Ви кликали?

— Так. — Клер вказала на бочку біля столу. — Розклади мапу. Івар, покажи, де це було.

Помак швидко розгорнув мапу. Івар вказав на скелю на північному заході від табору, поруч зі звивистою річкою.

— Тут. Між пагорбами та межею Чорного Лісу.

Помак хмикнув, провів пальцем по пергаменту.

— Дивне місце. На всіх старих схемах тут порожньо. Навіть розвідка Лейза казала — нічого особливого. Але… років шість тому тут зник пастух. Знайшли тільки сідло і сліди, що вели до болота. А потім — тиша.

Калхаан пробурмотів:

— Ліс спить. Але часом він перевертається.

Клер випрямилася.

— Отже, слухайте. Збір. Завтра на світанку. Івар, Хвітсерк, Вайлд, Слем, Помак, Кацифер — ви йдете в розвідку. Ми з’ясуємо, що там. Якщо це загроза — ми до неї підготуємось. Якщо це щось інше… ми це зрозуміємо.

Усі мовчки кивнули.

Клер глянула в бік північних воріт:

— Але найбільше мене непокоїть не лось і не кроки. А те, що природа замовкла.

Ніч опустилася на табір Рібел, як густий оксамит. Вітер ущух, лише зрідка ворушачи верхівки дерев. Факели на стінах похитувалися, кидаючи помаранчеві відблиски на дерев’яні будівлі, і в цій тиші табір здавався майже мертвим — але це була лише маска спокою.

В одній із наметів, застеленій хутрами й тканиною, Івар лежав на боці, втупившись у стелю. Світло від жару в глиняній жаровні кидало м’які тіні на його обличчя. Та в очах не було й краплі сну.

Він перевертався. Вдих. Видих. І знову.

Поряд на хутрі сиділа Дрім, його супутниця — дівчина з ніжними рисами обличчя й світлим, як зимовий ранок, волоссям, заплетеним у тугу косу. Вона спостерігала за ним, не кажучи ні слова, поки він в черговий раз не перевернувся на спину й не зітхнув із досадою.

— Ти зараз не в лісі, — м’яко сказала вона.

— Я не можу… викинути це з голови, — пробурмотів Івар, не дивлячись на неї. — Той лось… його погляд… він був наляканий. По-справжньому. І я відчував, що за нами хтось спостерігав. Навіть зараз, Дрім. Я заплющую очі — і відчуваю це.

Вона підійшла ближче й сіла поруч, притиснувшись стегном до його боку. Легкий запах трав — сухих, свіжих, лікувальних — завжди слідував за нею. Вона поклала долоню йому на груди, поверх сорочки.

— Твоє серце стукає, як у коня перед забігом. Це ніч, Івар. Вона робить думки гострими, як леза. Ти надто живий — от і не можеш заснути.

Він кивнув, трохи усміхнувшись.

— Хвітсерк, напевно, вже бачить п’ятнадцятий сон. А я… Я повинен бути сильним завтра. Але голова не відпускає.