Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

  ***7 років тому***

   Сонце дарувало землі свої останні промінці світла, ховаючись далеко за обрієм. Це означало, що погожа літня днина добігала кінця.
  Спека, врешті-решт, передала борозни правління приємній прохолоді. А в повітрі запахло свіжістю.
  Кожне живе створіння поспішало до затишної домівки та омріяного відпочинку.
   Перші сутінки спустилися і в наше місто Дніпро. Я важко зітхнула та повільним кроком посунула в напрямку дому. Якби ж хтось тільки знав як мені не хотілося туди повертатися...
   Раніше наша двокімнатна квартира на третьому поверсі була теплим гніздечком, де панували любов і гармонія. Та з часом все змінилося. Я навіть знала причину цих змін — смерть батька.
   Він був тим, про кого говорять "золота людина". Добрий, чуйний, завжди усміхнений... Тато посміхався навіть тоді, коли дізнався про свій діагноз. Слово всього з трьох букв, а скільки болю воно принесло в мою дружню родину.
   До свого останнього подиху татусь підтримував нас всіх та усміхався. А одного, такого ж сонячного, літнього дня, він не прокинувся. Його дихання навіки спинилося, а голос затих, залишившись приємним спогадом в наших серцях.
   Ми з мамою важко сприйняли те, що рідна людина поринула в небуття. Проте кожна з нас переживала це по різному. Я — часто оплакувала гірку втрату, ховаючись від чужих очей, а мама — все частіше зазирала в пляшку.
   Так минув рік. Мені було боляче визнавати, але в день смерті батька — я втратила не тільки його. Через постійне розпиття алкогольних напоїв моя мама стала грубою та злою. Вона перестала звертати увагу на мене, свою єдину доньку.
   У квартирі дедалі частіше з'являлися незнайомі люди, які лякали своїм зовнішнім виглядом, оскільки нагадували бандитів з дитячих казок. Переважно то були чоловіки, але іноді мама приводила й нових подруг. Єдине, що їх об'єднувало — припухлі обличчя синюшного відтінку.
   Саме так в нашому житті з'явився він — дядько Степан. Мама поставила мене перед фактом, що віднині чоловік буде моїм татом, тож я зобов'язана ставитися до нього відповідно. Але як... Як можна назвати таким теплим, рідним словом цього пройдисвіта?!
   Цей суб'єкт (язик не повертається назвати його людиною) почав бити маму майже відразу після того, як переїхав у нашу квартиру. Дядько Степан лупцював її за будь-яку провину: недосолена або пересолена страва, немає грошей на оковиту, дитина (себто я) постійно плутається під ногами...
   Моя бабуся Ніна все поривалася забрати мене до себе. Однак я завжди відмовлялася, адже хвилювалася за маму. Не знаю чому, але всередині постійно було погане передчуття. Здавалося, що щось неодмінно трапиться, тож я маю бути поруч.
   Сьогодні знову виринуло це страшне передчуття. Та я так давно з ним живу, що навчилася відкидати його. Хіба ж може бути гірше? Гірше, ніж є зараз, коли співмешканець матері не тільки її б'є, а й мене, тринадцятирічну дівчинку?
   "Тату, як же мені тебе не вистачає..." — Подумки звернулася до найріднішої людини, яка більше ніколи не відповість та не приголубить.
   Ноги інстинктивно несли на третій поверх. З кожною новою сходинкою на шляху до помешкання, всередині мене наростала тривога. Невідомий страх клекотав, неначе поранена птаха, сповіщаючи про щось жахливе.
   Перед дверима я зупинилася й переминаючись з ноги на ногу, важко зітхнула. Несміливо торкнулася ручки та вже хотіла вставити ключ, але не встигла цього зробити.
   Обтягнуті дермантином двері розчинилися від легкого поштовху, адже були не замкнені. Щойно я переступила поріг, не стрималася від здавленого крику. Переді мною постала картина, що воістину жахала. Цієї миті все життя промайнуло в моїх блакитних очах. А ця страшна ілюстрація назавжди закарбувалася  в пам'яті...
   На мене поглядали скляні очі мами. Це було єдиним, що вдалося впізнати, оскільки решта обличчя нагадувало розмиту червону пляму.
   - Ах ти ж потвора малолітня! - З кухні сунув дядько Степан. В одній руці він тримав молоток, а в іншій довгу пилку. - Не могла ще трохи потинятися? - Загарчав, неначе дикий звір.
   Я забула як дихати. До горла підступив клубок, а час, ніби спинився на цьому дикому моменті. Повірити в реальність всього, що зараз відбувалося було аж занадто боляче.
   Раптом все потьмяніло та зникло. Така потрібна порожнеча забрала мене до себе, заколисавши ніби рідну дитину...

***Наш час***

   Я широко розплющила очі, намагаючись зрозуміти бодай щось. Страшне видіння минулого знову нагадало про себе. Воно полишало мене на якийсь час, а потім з'являлося нічним жахіттям до мого розслабленого мозку.
   Саме тоді, коли я гадала, що все позаду, що життя налагодилося й мені більше не страшно... Привид минулого вривався до підсвідомості та нагадував те, чого я так прагла позбутися. Якби тільки стерти пам'ять, вирвати ті кляті сторінки з книги життя. Я б все віддала за це. Та доля не бажала дарувати мені таке солодке забуття. На жаль, вона воліла мучити мене.
    Сівши на ліжку, я спробувала прогнати сон. Швидко закліпавши очима, повторювала як чудодійну мантру одне-єдине слово: Позаду.
   Все позаду. Дядько Степан у в'язниці, а я в безпеці. Він ніколи й нізащо не добереться до мене, не знайде, не нашкодить...
   Через якийсь час мені стало легше. Страх поволі відступав, прибираючи свої крижані пазурі. Моє дихання нарешті заспокоїлося.
   Голосно видихнувши повітря, я потягнулася до маленького столика біля ліжка. Намацавши телефон, міцно вхопила його та піднесла до очей.
   — Три години ночі... — Прошепотіла пересохлими вустами.
   На відпочинок залишалося ще рівно три години. Однак я чудово знала, що не засну. Тож якомога тихіше вислизнула з ліжка.
   — Знову? — Пролунав стривожений голос подруги.
   Я обернулася та помітила, що Олена підвелася на ліктях й уважно спостерігає за кожним моїм рухом. Її ковдра сповзла з ліжка, а подушка посунулася набік.
   — Пробач. — Винувато промовила я. — Не хотіла тебе будити.
   Дівчина швидко залишила постіль та підійшла до мене.
   — Маргаритко, ти завжди можеш на мене розраховувати. Не приховуй свій страх та біль, адже ти ні в чому не винна. — Вона підхопила мене в гарячі обійми, ніжно погладжуючи спину. Я відчувала як б'ється її серце й потай раділа, що зустріла Оленку на своєму життєвому шляху. Вона була не лише подругою, а моєю сім'єю.
   Нещодавно з життя пішла бабуся Ніна, яка взяла опіку наді мною, коли сталася та трагедія... Отже, я залишилася одна в цьому несправедливому світі. І лише вірна товаришка була завжди поруч, підтримувала й рятувала від депресії.
   Вона знала про моє минуле, оскільки жила в тому ж будинку, що й наша колись щаслива сім'я. Та саме завдяки їй, я залишилася жива того фатального вечора.
   Олена помітила відчинені двері нашого помешкання та страшну картину за ними. Однак вона не розгубилася, а зчинила ґвалт, на який збіглися всі сусіди. Чоловіки скрутили дядька Степана, а хтось з жінок викликав швидку й поліцію.
   — Гей, Маргаритко? — Дівчина стурбовано зазирала в моє обличчя.
   — Все гаразд, чесно... В горлі пересохло, то я йшла на кухню. - Не бажаючи ще більше турбувати подругу, вирішила поділитися напівправдою.
   Олена пильно поглянула. — Дивись мені. — Повчально помахала пальцем перед моїм носом. — Завтра, тобто вже сьогодні важливий день. Ти ж пам'ятаєш, що нам повідомлять ім'я щасливчика, що на рік оселиться в багатіїв?
   — Ну невже ти гадаєш, ніби мені може так пощастити? — Я закотила очі до стелі.
   — А кому ж, якщо не тобі? Моя люба, ти як ніхто інший заслуговуєш на щастя. — Подруга турботливо прибрала пасмо волосся з моїх очей, ховаючи його за вухо. — Так, згодна, це не поверне тобі близьких, але подарує хороші можливості. До того ж ти нарешті поживеш на широку ногу.
   — Ось що значить хороша мотивація. — Я широко посміхнулася та лукаво підморгнула.
   — Еге ж. — Вуста Олени поповзли догори. — Піду я спати, а ти теж не барися.
   Я ствердно кивнула та рушила на кухню. Завдяки подрузі привид минулих подій відступив. Тож тепер мені знову хотілося спати.
   Випивши склянку води, я солодко позіхнула та повернулася до свого м'якенького ліжечка.
   Для відпочинку лишалося менш ніж дві години...