Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Життя налагоджується

   Зайнявши свої місця в актовому залі університету, ми з Оленою зацікавлено озиралися навсібіч. Сьогодні тут зібралися чи не всі студенти. Принаймні, так здавалося, оскільки сидячих місць вже давно не лишилося, а молодь все ще прибувала. В таких випадках говорять: Яблуку ніде впасти.
   Проте це й не дивно. Сьогодні до нас мав завітати меценат університету — Гончарук Кирило Віталійович.
   Він є чи не найвпливовішою та найбагатшою людиною Києва. Успішний бізнесмен, зразковий сім'янин та люблячий батько... Цей чоловік мав аж занадто зразкову репутацію.
   Варто відзначити, що окрім будівельної справи та меценатства Кирило Віталійович був завзятим благодійником. Кожного місяця він перераховував до центру допомоги онко хворих пацієнтів суми з шістьма нулями.
   Проте цього разу чоловік переплюнув сам себе. Він відкрив ініціативу "Подаруй щасливе життя", що мала на меті показати небайдужість заможної верстви населення до проблем молоді з тяжкою долею.
   Простіше кажучи, багатії мали взяти під свою опіку студента чи студентку, що зростали без батьківської любові та пережили насилля в дитинстві. Однак це не означало відкуп грошима. Потрібно було протягом трьох місяців дбати про свого підопічного й оселити у власному будинку. Тобто показати на прикладі інший бік життя.
  Якщо чесно, то я не хотіла брати участь в конкурсі й заявку не подавала. Однак моя подруга Олена вирішила інакше. Вона самостійно заповнила анкету від мого імені й навіть не повідомила про це. І лише декілька днів тому, дівчина все розповіла. Однак не через каяття та муки совісті. А тому, що дізналася про моє рішення не йти на зустріч з меценатом. Тут важливо уточнити — явка була обов'язковою. Адже відразу після заходу, щасливчик чи щасливиця вирушали в будинок Кирила Віталійовича, що вирішив стати першовідкривачем цієї благодійної ініціативи.
   Голосно заграла музика й всі студенти притихли. Основна частина  зустрічі офіційно розпочалася. Згідно з програмкою, яку нам всім роздали на вході, зараз мало відбутися шоу талантів. Хоча я б назвала це інакше — витраченим часом. Ну що цікавого в тому, щоб дивитися на потуги деяких зірочок, що уявляють себе вокалістами від Бога?
   Саме в моїй групі навчалася ця талановита співачка, що виступала на кожному університетському концерті. Поліна Василенко — красуня, спортсменка, медалістка... Дівчина, що народилася із золотою ложкою в роті. Їй пощастило бути єдиною дитиною в сім'ї відомої оперної співачки та власника мережі автозаправних станцій.
   Як людина Поліна була стервом. Ні, вона відкрито не насміхалася над тими, хто бідував та не мав зайвих коштів на дорогий одяг і аксесуари. Однак ніколи не спілкувалася з нижчою кастою  (так вона називала людей, статки яких рахувалися в гривнях).
   Однак і в її раю не обійшлося без драми. Вже близько року вона марно намагалася завоювати увагу Дениса Гончарука. Знайоме прізвище? Ну звісно, адже Ден — син нашого мецената.
   З одного боку Поліні це вдалося. Проте геть не так, як вона сама б цього хотіла. Поясню чому. Річ у тім, що Ден був занадто самозакоханим і не постійним, щоб зв'язувати себе серйозними стосунками з однією дівчиною. Отже, хлопець міг провести один вечір в компанії Поліни, а наступний — в обіймах іншої. Гадаю, не варто говорити, що таке відношення зовсім не влаштовувало нашу закохану зірочку.
   Та годі вже про них. Мене їх стосунки не обходять, а ось відсутність голосу в Поліни, то геть інша справа. Нам доводиться слухати звичайнісіньку фанеру під яку дівчина відкриває свого талановитого рота, а це вже якось занадто.
   Звісно, на цьому концерті є й інші виконавці. Однак нічого грандіозного їх виступи не несуть. Любительська самодіяльність в рамках університету, не більше.
   Розуміючи, що найближчі півтори години пройдуть не надто цікаво, я дістала з сумочки навушники та поринула у світ хорошої музики. Озирнувшись навкруги, зовсім не здивувалася від побаченого. Присутні в залі студенти так само як і я поглибилися у вивчення просторів інтернету. Іншими словами — залипли в телефонах.
   Врешті-решт, нудний концерт добіг кінця й на сцену вийшов ректор університету — Коцюба Дем'ян Афанасієвич. Я дістала з вух навушники та перетворилася на слух. Цієї миті вирішувалася доля. Можливо, пощастить мені, а, можливо, вдача посміхнеться комусь іншому.
   Через хвилювання я не могла розібрати слів, що промовляв ректор. І лише, коли перед нами з'явився Кирило Віталійович мені вдалося трохи заспокоїтися.
   — Мельничук Маргарита Олександрівна. — Пролунало зі сцени.
   Я гадала, що мені це тільки здалося й навіть не відразу відреагувала. Та моя люба Оленка діяла миттєво. Вона  ледь не за руку відвела мене до мецената, а разом з ним і незвіданого майбутнього.

***
 — Маргарито, як ти? — Запитав чоловік за водійським кермом, не зводячи очей з дороги.
   — Все гаразд, Кирило Віталійовичу. Трохи хвилююся і досі не можу повірити в те, що зараз відбувається. —  Відповіла чесно нічого не приховуючи. Навіть мій голос дещо тремтів, коли я відповідала.
   А хто б не хвилювався на моєму місці? Саме мене обрали з-поміж сотень інших студентів. Мені подарували таку чудову можливість...
  За власними переживаннями я й не помітила як ми під'їхали до височенного паркану, що приховував від чужих очей будинок нашого мецената.
   Металеві ворота повільно поповзли вбік і переді мною відкрилася справжня казка. Попереду широка доріжка, що вела до двоповерхового будинку персикового кольору з брунатним дахом. Ліворуч та праворуч від неї — позолочені статуї янголів. А решту подвір'я займав доглянутий газон з купою чудернацьких фігурок на ньому. Чого там тільки не було: садові гноми, феї, тролі, їжачки... Всього й не перелічити.
   Проте дерева та квіти там теж були. Спочатку я їх не помітила. І тільки коли ми під'їхали до маєтку звернула увагу на цю дивовижу.
   Як виявилося, прилегла до будинку територія була чималою. Тож з лівого боку від доріжки розмістився такий-собі парк, де знайшли місце магнолії, кущі троянд та сила-силенна різноманітних дерев. Починаючи з українських дубів та закінчуючи японськими сакурами.
   Перед будинком на нас вже чекали. Усміхнена жінка з елегантним каре та молода білявка, на вигляд мого віку. Я їх впізнала відразу, оскільки бачила фото в інтернеті.
   — Доброго дня, Ларисо Андріївно. — Спершу привіталася до дружини мецената, а потім повернулася до його доньки. — Привіт, Мілано.
   — Мої любі, це наша переможниця Маргарита. — Поруч опинився Кирило Віталійович. Він поклав руку на моє плече та приязно посміхнувся дружині та донці. — Вона житиме з нами протягом трьох місяців, тож прошу вас ставитися до неї як до члена родини.
   — Любий, ну звісно. Я завжди підтримувала всі твої ініціативи, тож це не стане виключенням. — Доброзичливо відказала жінка.
   — А я покажу Риті її кімнату та познайомлю з будинком. — Відгукнулася сестра Дениса, хапаючи мене за руку та тягнучи за собою в напрямку дверей.
   — Мілано, доню, дай гості перепочити. Дівчина перехвилювалася за сьогодні. — Долинув турботливий голос мецената.
   Проте його ніхто не послухав. Моя нова знайома лише махнула рукою та лукаво підморгнула. — Відпочинок для стариганів, а ми з тобою маємо брати від життя по максимуму.
   Я несміливо посміхнулася. — З радістю проведу з тобою час. Дякую.
   — Ой, Ритуню, відчуваю, що ми з тобою потоваришуємо. Ти така мила... — Промовила Мілана поглядаючи на мене з теплотою.
   Саме так почалося моє знайомство з дружньою сім'єю Гончаруків. Досі не вірю, що є люди яких не зіпсували гроші. Невже це правда? Невже все це відбувається зі мною? Якщо я сплю, то нехай цей сон триває якомога довше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍