Читати книгу - "Детектив Соловей. Книга 2: Тінь Шрама , Віталій"

Після виснажливих тижнів розслідування справи про викрадення Андрія Хруща життя підполковника Сергія Солов’я поволі поверталося до звичного ритму. Затримані злочинці — Кобра та Скорпіон — чекали на вирок у холодних камерах, а врятований бізнесмен крок за кроком долав шлях до фізичного та душевного відновлення. Але за зовнішнім спокоєм ховалася тінь тривоги, що не відпускала Солов’я ні на мить. Антон Гринь, відомий у кримінальному світі як Шрам, залишив по собі невидимий відбиток — нагадування про незавершену справу й особисту небезпеку, що чатувала десь поруч.

Вечірнє сонце ледь пробивалося крізь густі штори затишної двокімнатної квартири Солов’я, що тулилася в серці старого Подолу. Стіни помешкання обіймали високі книжкові полиці, де пліч-о-пліч стояли потерті томи детективів Агати Крісті, поетичні збірки Ліни Костенко та пожовклі нотатки з його власних розслідувань. Кімната дихала спокоєм, але водночас видавала характер господаря — людини, що жила між напруженим пошуком правди та тихими моментами роздумів. На потертий дубовий столик біля вікна Сергій поставив чашку з гарячою кавою, аромат якої змішувався з легким подувом вечірнього вітру, що доносився з прочиненої кватирки разом із приглушеним гомоном міста. Він опустився у своє старе шкіряне крісло, яке поскрипувало під його вагою, і взяв до рук звіт про стан здоров’я Хруща. Рядки про повільне одужання бізнесмена заспокоювали, але в пам’яті раз у раз спалахував той момент — холодний, пронизливий погляд Шрама, сповнений ненависті, під час їхньої короткої сутички в занедбаному будинку на околиці.

Ця мить, хоч і тривала лічені секунди, міцно закарбувалася в свідомості Солов’я. Він знав: Шрам не з тих, хто легко здається. Його втеча була не поразкою, а лише паузою перед новим ударом. Підполковник відчував це інтуїтивно — як мисливець, що чує віддалений шурхіт у лісі. Їхні шляхи неодмінно перетнуться знову, і ця зустріч може стати останньою для одного з них. Соловей зітхнув, відкинув звіт на столик і підвівся. Його кроки тихо лунали по дерев’яній підлозі, коли він підійшов до вікна. За склом вузькі вулички Подолу вже оживали вечірніми вогнями: ліхтарі кидали золотаві відблиски на бруківку, а тіні від дерев гойдалися, наче привиди минулого.

У ці хвилини тиші думки Солов’я мимоволі звернулися до батьків — Тетяни Ігорівни та Артема Ігнатовича. Вони жили в скромному будинку в селі Веселе, де час, здавалося, зупинився: садок коло хати, запах свіжоскошеної трави, тихий гомін бджіл над квітами. Їхнє життя було таким далеким від його світу — світу погонь, небезпек і тіні Шрама. Сергій стиснув кулаки, відчуваючи легкий укол провини. Він рідко відвідував їх, боячись принести за собою той хаос, що супроводжував його професію. “Пробачте мені,” — подумки шепотів він, уявляючи, як мати поправляє окуляри, читаючи листа від нього, а батько мовчки курить люльку на ганку.

Раптовий дзвінок у двері різко обірвав його роздуми. Соловей здригнувся, його брови здивовано піднялися. Пізні гості були рідкістю — надто вже він цінував свою самотність у ці вечори. Обережно, майже інстинктивно, він підійшов до дверей і глянув у вічко. На порозі стояв лейтенант Іван Петренко, його молоде обличчя було блідим, а очі блищали від хвилювання.

— Іване? Що сталося? — голос Солов’я прозвучав твердо, хоч у грудях уже заворушилося тривожне передчуття.

Петренко простягнув зім’ятий аркуш паперу, його пальці ледь тремтіли.

— Сергію Петровичу, я щойно знайшов це… Анонімний лист. Думаю, це пов’язано зі Шрамом.

Соловей насупився, беручи лист у руки. Папір був грубим, дешевим, у клітинку — таких повно в будь-якому канцелярському магазині. Текст, написаний нерівним друкованим шрифтом, здавався вирізаним із кошмару:

"Шрам повернувся. Він шукає тебе, Соловей. Твій час спливає. Скоро ти відчуєш його ніж у своїй спині."

Під словами не було підпису. Лише червона пляма, схожа на кров, розпливлася внизу сторінки, нагадуючи розчавленого павука. Соловей завмер, його подих на мить став важким. У пам’яті сплив образ одного з поплічників Шрама — Павука, худорлявої тіні з нервовим сміхом, який загинув під час перестрілки кілька місяців тому. Цей символ був не випадковим. Це був виклик.

— Звідки це, Іване? — запитав Соловей, намагаючись приховати нотки гніву в голосі.

— Підкинули до моїх дверей, — відповів Петренко, нервово зиркаючи по сторонах. — Сусіди нічого не бачили. Просто… з’явилося, як привид.

Соловей провів пальцем по краю паперу, його обличчя стало суворим, ніби вирізаним із каменю. Він чекав повернення Шрама, але не думав, що той наважиться діяти так швидко і так зухвало. Погроза була не просто попередженням — це був перший хід у новій грі, де ставкою могло стати життя.

— Іване, — голос Солов’я став різким, як удар батога, — негайно доповіси про це полковнику Захарченку. Нам потрібен посилений захист — для мене, для тебе, для всіх, хто працював над справою Хруща. І ще… Збери все, що зможеш знайти про Шрама: його нові зв’язки, можливі схованки, навіть чутки. Ми повинні випередити його.

Петренко кивнув, його очі спалахнули рішучістю. Він розумів, що спокійні дні закінчилися. Гра почалася знову, і цього разу Шрам, здається, не збирався грати за правилами.

Тієї ночі Сергій Соловей не спав. Він сидів у своєму кріслі, тримаючи в руках холодну чашку кави, яку так і не допив. Перед очима стояв кривавий павук на дешевому папері — знак, що обіцяв біду. У тиші квартири він чув лише стукіт власного серця та віддалений гомін нічного міста. Шрам не просто повернувся — він оголосив війну. І Соловей знав: ця боротьба буде не лише за справедливість, а й за виживання. Він не дозволить Шраму торкнутися тих, кого він любить, і не дасть йому знову занурити місто в темряву злочинів. Боротьба триває — і цього разу вона буде безжальною.