Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

   У невеликій кам'яній кімнаті зі стелі пробивався промінь світла, що освітлював великий білий мармуровий стіл, на якому лежав великий червоний кристал. За своєю формою він нагадував троянду.

  Чіткі, рівні грані кристалу були справжнім витвором мистецтва. Потужна енергія, що виходила з нього, могла як забрати життя, так і дарувати безсмертя, варто тільки підійти до нього надто близько й надовго залишитися поряд. Але вічне життя було більш схоже на прокляття, аніж на дар. Ти лиш прагнеш крові не відчуваючи насичення. Багато хто прагне вічного життя, та бездушне існування не спокушало нікого, варто було безсмертному доторкнутися до нього — він миттєво згорав. Разом з його попелом розвіювались спогади, пов'язані з ним. Ніхто й ніколи про цю людину не згадає, ніби зовсім її не існувало.

  Пам'ять – ось що справді цінно. Поки є ті, хто пам'ятає — людина житиме, навіть якщо її тіло давно зотліло в попіл.

   От тільки не всі могли до нього доторкнутись. Багатьох демонів, що намагалися дістатися до душі захованої в ньому, чекала невдача, варто було тим підійти надто близько. Кристал був таким собі «прихистком» для душі. Вона була настільки чистою, що могла повернути душу безсмертному. Він міг прожити звичайне людське життя, яке тривало не довго, або подарувати демону «прощення», так він міг знайти свій «рай». Через нескінченні спроби дістатися кристала, Смерті, що був його наглядачем, постійно доводилося переховувати камінь. Смерть захищав дівчину, не припиняючи пошуки того, хто міг би вивільнити й дозволити їй прожити довге людське життя. Проте в якийсь момент Душа так втомилася постійно переїжджати з одного місця на інше, що виставила невидимий «бар’єр» аби захистити кристал та приховати приміщення, в якому той знаходиться. Тепер лише кілька істот знали його місцеперебування, кристал дозволяв їм увійти в кімнату, та близько не підпускав до себе.

   До кімнати швидким кроком увійшла жінка, за нею двоє молодих чоловіків років двадцяти семи – тридцяти на вигляд. Ці двоє – були протилежностями один одному. Один був високий брюнет у діловому чорному костюмі, інший – блакитноокий шатен в чорних джинсах та сірій футболці, поверх якої була одягнена блакитна сорочка. На перший погляд, здавалось, що жінці років тридцять п’ять, проте вона була втричі старша за чоловіків. Її зелена оксамитова накидка з тихим шелестом волоклась по землі, а світле волосся було зібране в просту зачіску. Дійшовши до столу, вони зупинились за десять кроків від «бар’єра».

— Невже це насправді? – приголомшено мовила світловолоса, з подивом оглядаючи кімнату. Промінь світла потрапляючи на камінь відбивався червоним мерехтінням на стінах. Здавалось, з кожним разом воно ставало дедалі яскравіше.

— Він змінив колір, – тихо сказав чоловік в костюмі витягуючи руки з кишень штанів складаючи їх на грудях.

— Наслідки можуть бути непередбачувані, – блакитні очі насторожено оглядали кімнату.

— Ти перебільшуєш, – відмахнулась жінка. – Вперше в історії людства, з'явилась людина, що може доторкнутись до кристала й зруйнувати захисний «бар'єр», що Смерть роками так старанно захищав.

— Нахиливши голову в бік, молодий чоловік уважно дивився на жінку, яка з цікавістю дивилась на кристал.

— Хіба таке можливо?

— Виявляється, що так. Можливо, – її погляд був прикутий до кристала. В якийсь момент вона побачила тінь, що промайнула в одній з пелюсток «троянди» і пухких губ торкнулась легка посмішка. В передчутті чогось неймовірного її очі засяяли. – Ви знаєте, хто такі «істинні»? – не відриваючи погляду звернулась до чоловіків, що стояли позаду неї. Ті насторожено переглянулись.

— Ні, але здається здогадуюсь, – розслабивши плечі, сіроокий уважно дивився на жінку, насторожено спостерігаючи за кожним її рухом. Він лише ззовні виглядав спокійним, та знав, що найближчим часом має щось статися. І це щось, могло принести великі проблеми. Він бачив як світловолоса зачаровано дивилась на той камінь, вона щось побачила в ньому, її посмішка видала це. Можна було б розслабитись, та ця жінка непередбачувана і чекати від неї можна що завгодно. Це насторожувало його. Він вирішив трохи зачекати, а вже згодом буде діяти по ситуації.

— «Істинні» з народження зв'язані червоною ниткою долі. Щоб не сталось – вони завжди будуть разом. Навіть якщо вони будуть з різних світів, статус, місце поживання. Байдуже. З часом, вони зустрінуться і будуть до кінця разом, не дивлячись ні на що. Навіть Смерть їх не розлучить. Такі пари мають дуже сильну ауру, навіть Смерть їх трохи побоюється. Це поодинокі випадки, проте, іноді таке трапляється. Але тут трішки інший випадок, їхня нитка розірвалась.

— Якщо це дійсно так, то вони вже не зможуть бути разом, –  труснув головою сіроокий з відчаєм в голосі.

— Чому ні? Вона виняток з усіх правил, та є одна проблема – він людина і я не впевнена, чи витримає це випробування.

— Чому він так вчинив з нею? – блакитні очі з цікавістю дивились на неї.

— Він випадково забрав її. Коли зрозумів свою помилку – було вже пізно. Але просто так повернути її до життя він не міг. Доля випросила у Смерті її душу, проте у всього є своя ціна. Повернутись з того світу без наслідків неможливо. Тому, – важко зітхнула жінка, – її душу помістили в камінь.