Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

— Таке відчуття, неначе її покарали за щось, – чоловік в чорному костюмі виглядав стурбованим, йому було шкода дівчину, адже не кожен може таке витримати.

— Можна сказати й так. Ти ніби не помер, але водночас і не живеш, – гірко мовила жінка. Вона ніколи не відчувала емоцій. В будь-якій ситуації завжди була стримана і байдужа, але тут вона вперше відчула щось, що змусило її голос здригнутись, і в куточку її зеленооких очей зібралась волога. Що це? Це.. сльози? Бути такого не може. На секунду замруживши очі, різко відкрила їх, піднявши до стелі. – Проте, вона не звичайна людина. Вона – особлива. До неї ніхто не міг керувати одразу декількома стихіями одразу. Крім того, що вона має цілющі здібності – вона може не торкаючись людини витягнути душу. Інші ж обов'язково повинні доторкнутись до жертви.

— Я б теж так хотів. Мати змогу витягувати душу одним лиш поглядом, – радісно мовив чоловік, поправляючи блакитну сорочку з азартом в очах дивлячись на друга. Той тільки закотив очі.

— Та чого ти? – веселився той. – Ти тільки уяви: хтось тебе докучає, а ти просто дивишся на нього і в якийсь момент його душа у твоїх руках, – його друг лиш смикнув плечима й суворим поглядом глянув на нього. Азарт в блакитних очах миттю зник і вони стали серйозним. Жінка з докором дивилась на нього.

— Єдине про що прошу вас, зробіть все як належить. Я розраховую на вас.

— Добре. Що нам потрібно робити?

— Нічого. Дівчина сама знайде його, коли прийде час. Приглядайте за ним, вона може нашкодити йому, – розвернувшись поважним кроком вона попрямувала до виходу з кімнати. Чоловіки слідом пішли за нею.

  Щойно двері зачинились, на стіні з'явився образ молодого хлопця, котрий йшов по тротуару, закинувши коричневий рюкзак на ліве плече. Він був високий і худорлявий. Легкий вітерець розвіював рожеву сорочку, що була повністю розстебнута, а сіра футболка не щільно прилягала до тіла, приховуючи міцні груди та тонку талію. Щойно світло зникло – зник і силует. Кімната занурилася в непроглядну пітьму.