Читати книгу - "Програний бій, Катерина Бахтурова"

Бої йшли за кожну вулицю, за кожний будинок. У повітрі безперервно лунали автоматні черги. Переваги поки що не мала жодна зі сторін. Магазини спустошувалися швидко, але це не давало жодного результату. Особовий склад з обох боків був деморалізований, але поки що продовжував тримати зброю. Але ними керував швидше інстинкт виживання, ніж бажання захопити ще один нікчемний об’єкт, який не має жодного стратегічного значення, а був потрібен для того, щоб начальству було про що доповісти в Штаб. Ті, у кого навіть інстинкт здався, лежали тепер мертві вздовж дороги, дехто з них ще тихо стогнав.

Бій перемістився до міської ратуші, від витонченої архітектури якої залишилась лише назва, але це не впливало на інтенсивність протистояння сторін за встановлення контролю над нею. Поки бійці займали позиції, їхні товариші прикривали їх тили від вогню супротивника, який зайняв житловий будинок напроти ратуші. Кілька людей з обох сторін було вбито, двоє чи троє поранено.

Бій продовжувався. Командир силовиків, котрі зайняли ратушу, жестами давав команди бійцям, снайпер зайняв своє місце на даху. Надвечір вони повинні захопити вулицю ціною будь-яких втрат. Щоправда, командир не був упевнений, чи варта така маленька мета життя найкращих солдатів. Але ж накази не обговорюються, а виконуються! Він сподівався, що через пару годин перевага буде на їхньому боці і вони досягнуть мети з мінімальними втратами. Принаймні він докладе максимум зусиль, щоб зберегти життя вояків. Наказ має бути виконаний, мета досягнута, а боєздатність та кількісний склад угруповання збережений. Але це ідеальна ситуація. А на війні так не буває. Якщо накази не ідеальні, їх виконання – теж.

Обстріл посилився. У ворога з’явилася нова зброя, поки що в кількості однієї одиниці. Командиру здалося на секунду, що вони звідси живими не вийдуть. Але в таких ситуаціях паніка неприпустима і він зібрав волю в кулак. Доповіли ситуацію – вона була критичною. Закінчувалися боєприпаси. Але противника схоже це питання не хвилювало, оскільки на ратушу лилася гаряча злива зі всіх видів стрілецької зброї. Добре, що в них не було важкої артилерії, інакше бій давно б закінчився.

Але все могло бути, оскільки ворог займав більш вигідне топографічне становище, чого не можна було сказати про них. Саме за ратушею протікала річка, що унеможливлювало доставку боєприпасів. Їм ніхто не допоможе – тож треба перемогти або померти. Але командир вмирати не хотів, і це змінювало хід справи.

Смутні спогади з минулого раптом заволоділи свідомістю командира і він вирішив спуститися в підвал і перевірити свої здогади. Дорогою донизу він побачив, що ще кілька бійців були виведені зі строю назавжди. Катя, медсестра, яка ув’язалася за ними, надавала пораненим медичну допомогу. Побачивши мертвих бійців, у командира стислося серце і рука сіпнулася до автомата.

Його здогади підтвердилися – у підвалі ратуші він знайшов ручні гранати, але, на жаль, їх було мало. Однак їх наявність трохи підбадьорила командира і після відповідного наказу гранати полетіли у бік ворога. Останній на якийсь час притих – рівно на стільки, щоб можна було перегрупуватися.

Невдовзі вогонь поновився. Гранати – це їх останній шанс, але їх потрібно використовувати розумно, щоб вразити якнайбільше живих об’єктів ворога. Інакше не вибратися. Якщо все піде як слід, то незабаром перевага буде на їхньому боці. Але не сталося як гадалося. Ворог отримав підкріплення в якості гелікоптера зі стрільцем на борту. Все сталося так швидко, що командир не встиг наказати снайперу забратися з даху.

Снайпера більше не було і гранат залишилося лише п’ять. Тепер їх поливали вогнем з повітря і це дуже дратувало командира. Останні гранати полетіли у бік житлового будинку і вся група почала евакуюватись на перший поверх, щоб відступити через чорний хід. Це був кінець.

Вони вчасно спустилися – потужне артилерійське ядро полетіло у бік будівлі та знесло два верхні поверхи. Навколо стояла пилюка і моторошна какофонія. У якийсь момент командир зрозумів, що він залишився зовсім один. Навколо нього лежали мертві солдати. Це були найкращі бійці, яких він коли-небудь знав. Міцні, двометрові громили із суперземлі у сузір’ї Дракона. Вони були майже невразливими. Однак будь-який боєць вразливий перед переважаючою вогневою силою супротивника. Це був саме той випадок. 

Драконівці мандрують Галактикою і де тільки можливо потрапляють в неприємні ситуації – так вони підігрівають свій інтерес до життя, в якому вже давно не вбачали жодного сенсу. Саме тому ці безстрашні хлопці залетіли на Землю в пошуках гострих відчуттів. Ця гострота коштувала їм життя – того самого, якого вони підсвідомо так хотіли позбавитись.

Найбільше земному командиру цього інопланетного легіону було шкода медсестру Катю з планети Федра. Прилетівши на Землю, вона взяла собі ім’я Катя, про що таємно мріяла багато років. Це ім’я колись їй наснилося і дуже сподобалося – з того часу вона марила Землею. Її мрія збулася. Вона це зрозуміла, коли їхній корабель зламався і їм довелося зробити вимушену посадку на нашій планеті. Вони приземлилися в чистому полі і відразу потрапили під обстріл. Катя зрозуміла, що Земля – це дуже негостинна планета. Вона аж ніяк не думала, що обстріл – це залп на її честь.

Катя безстрашно відчинила люк і зістрибнула на землю. Її очі шукали поранених, яким вона б змогла надати медичну допомогу. Це перше, що має зробити будь-яка медсестра в районі бойових дій. Клятву Асклепію ще ніхто не відміняв. Її очі поранених не знайшли, проте зустрілися з очима командира. Вона відразу ж зрозуміла, що її місце тут, на Землі. Як не вмовляв її екіпаж корабля летіти далі, вона залишилася. Тепер командир стояв і дивився на її мертве тіло в камуфляжі, і йому самому захотілося померти.

 Як то кажуть – думки матеріальні. Поки він милувався на видовжені вуха інопланетянки із земним ім’ям, куля прошила його бік і він упав навколішки. В очах помутніло і перед поглядом командира з’явилися два силуети – Священика і Смерті. Ці дві персони мали, напевно, однаковий вигляд у всіх куточках Галактики і в будь-якому часовому зрізі.