Читати книгу - "Безодня "Спритного Лева", Василь Різдвяник"

          Історія, що просякнута жахом, була побачена  мною особисто, і, мені байдуже повірте ви в неї чи ні, я маю її докладніше оповісти, виписавши чітко на папері, аби скинути з себе цей болісний  тягар. Дивно, що ця історія взяла початок зі звичайних буднів, у сонячний день, коли уся наша команда культурно відпочивала на Тортузі.  Не дивлячись на свій тоді, присвоєне звання старпома – головного помічника капітана, я не надто дозволяв собі байдикувати, розважатися у борделях чи випивати у тавернах; я сидів у особистій каюті, а мій капітан, ясна річ, гармидив у своїй каюті, узявши собою двох дівчат. Мене бісило що я як старпом, хвилююся за нашу команду й корабель більше, ніж капітан, який байдикує більше, за усіх хто має навіть нижче звання. Я давно ходив по морях зі старим Бореном, він бачив увесь мій колишній, якісно зароблений досвід, який я звитяжно здобув при служінні короля на той момент дуже поважному флоті, найшвидший та найміцніший фрегат, який доречі, тепер став нашим піратським кораблем «Спритний лев». Можливо назва занадто банальна, але вона чітко відповідає усім ідеалам судна; і достатньо швидке за усі відомі кораблі, а на носі, поважна статуя лева, вирізаного ручною роботою, що й надавало фрегату це більшої величі й багатства його єства. Моє тодішнє служіння на цьому флоті, було дуже успішним, хоча, я завжди хотів бути піратом, вільне життя без служіння монархії, звичайно зі своїми правилами, але й своїм вибором. Зі старим Бореном, я познайомився коли він вже був капітаном, це була моя ініціатива захопити «Спритного лева», несподівано та хитро, Борен мав команду та цілу купу човнів, колись у нього був свій корабель, який він втратив ще давно, тому технічно вони вважали себе піратами у відставці. Можна сказати, я буквально відкрив їм друге дихання, чим й досі, мені усі дуже завдячують. Варто було вибрати правильний час, і оточивши корабель човнами, розгромити команду в середині корабля, чому я дуже якісно повпливав. Ті члени екіпажу що боролися за короля, вже давно на дні океану, а ті хто приєдналися до нас, досі прекрасно живуть піратством. Старий Борен став капітаном бо вже ним був, а я, єдиним старпомом який час від часу мав навіть більше влади ніж сам капітан. Ми замінили королівській прапор на чорний, з зображенням черепа лева який перехрещений однією шаблею, а білі вітрила з часом стали такі бліді й місцями по жовтішали від занадтого сприяння Сонця, ніби знаючи під кого підлаштовуватись. Опісля усі води пролетіла звістка, що легендарний капітан Борен повернувся до славного піратства, з великим тріумфом. Ми не грабували торгові судна, чи інших звичайних громадян, ми атакували виключно королівські кораблі та порти, деякі з яких навіть собі привласнили. Слава нашої піратської команди на кораблі, фрегата «Спритного лева», була неймовірна, багато хто намагався нас подолати, особливо мисливці, але для них це виявилося загиблою справою. Ми були дуже поважні й грізні пірати, колеги нас поважали а вороги боялися.

          Протягом цих прекрасних десяти років, які ми тріумфально проводили у водах, настав майже кінець, який супроводжувався жахом. У той звичайний день, про який я вже казав, усе було таким буденним й звичайним, до поки старий капітан Борен, не вирішив поплисти з Тортуги уздовж Тихого океану. Щоб ви зрозуміли наскільки це божевільна ідея, адже з Карибського басейну нам треба потрапити ледве не у центр самого найбільшого океану на Землі, а може і ще далі ніж самий його центр; ця заява виявилася настільки дивною й геть не обґрунтованою, що я порадив не озвучувати її команді, поки що, бо першим ділом кому він мав сказати і сказав, це старпому й другу, старий Борен назвав цю новину мені. Єдине яке питання мене гнітило це «для чого це нам?», та він вирішив мені не казати. Звичайно з такою впертістю я відмовився виконувати подібні накази, адже це величезна подорож для якої потрібні сили й запаси, а нащо їх витрачати не розуміючи куди? Це ж цілком логічно, що я це заперечував. Старий Борен розумів що без мене він не впорається, тому не міг вигнати мене за не виконання капітанського наказу, адже в першу чергу, він усвідомлював усю логіку моїх перечень. Вкрай вагаючись, старий Борен вийняв з внутрішньої кишені свого капітанського пальта, який скручений з вигляду дуже старий пергамент. Розгорнувши його, я уздрів золотисте чорнило яким були змальовані протоки, градуси, цифри, рельєфи, землі й малі острови. Усе так сяяло, що ця мапа викликала у мене більшої насолоди, аніж золото, хоч я вперше її бачу, та геть не знаю до чого вона веде, але мав теорію, що як й кожна мапа, вона веде нас до золота, чи інших дорогоцінних скарбів, яких ще світ не бачив, враховуючи як це мапа виглядає, і скарби мають бути не менш міфічними. О той момент я зробив найбільш життєву помилку, здається що найгіршу, пишучи цей спогад про мапу, моє тіло й душу, прямо зараз проймає почуття провини яке так довго мене гнітить, я цікавився скарбами, золотом яке ми можливо здобудемо, хоч ми і так багато мали на відмінну від багатьох інших піратів, і славу разом з владою, цілі трюми золота, будь що, чого може побажати наша жадібна піратська душа, але завжди була думка, ненаситна, що жерла наші душі з кожним разом коли ми ставали ще багатіші, а коли хочеш ще більше багатства, при цьому маючи його вдосталь, вас покидає сумління а натомість бере під контроль жадоба й хотіння ще більшого. Я не поцікавився звідки у нього така мапа, адже побачивши її, мене охопив захват і жадоба, а не раціональне мислення яке мені було більш притаманне аніж старому Борену. Та все ж я повірив йому без усього, жодного пояснення чи доказів. Був хибно переконаний, що звідкись зі сміття, він точно її не взяв, а якщо брав у когось з рук, то точно не з хитрих чи химерних, як я помилявся.

          Наша трагічна подорож мала розпочатися завтра з ранку, зараз не було сенсу покидати Тортугу у обідню годину, краще зробити це з початку нового дня. До того часу, треба зробити усі справи, адже як не як, а моя підсвідомість всеодно надсилала сигнали про небезпеку, і якщо раптом загину ти варто зробити усе що треба, але крім однієї справи, найважливішої, я більше ніякої немав аніж тієї про яку я скажу. На Тортузі жила моя кохана Арністейн, дівчина величної любові, вродлива мов би янгол у людській подобі. Будучи високого звання на авторитетному кораблі в усіх Карибах, на добрячі гроші я купив їй дім, безпечний та з усіма умовами на Тортузі, до якої вона перебралася з самої Гавани. Мати англійка а батько іспанець, років зо двадцять вона проживала у Лондоні разом з матір’ю, її батьки були розлучені. Два рази на п’ять місяців, вона відправлялася до батька у Гавану, а потім назад до Лондона. Ми познайомились абсолютно випадково, коли загладжували деякі справи у тій самій Гавані, продаючи спеції що награбували у англійців, а заодно налаштовували зв’язки з тодішнім губернатором, з яким у підсумку, у нас нічого не склалося але не про це зараз мова. Тоді стояв будній день, а це означало що людей на ринку більше аніж зазвичай буває, що добре відзначилось у нашій торгівлі. Наша точка утворювала значні черги, але її батько як чесна людина, не хотів купувати у нас товар, знаючи як й у кого, ми вкрали. Я стояв десь у кутку, у тіні спостерігаючи за порядком та усе що коїться довкола нашої торгівлі, коли вперше серед натовпу уздрів її: Арністейн була найвродливішої, серед жителів Гавани, вона мов зірка серед космосу, довге й чисте чорне волосся, що легенько похитувалося вітром, шкіра така тепла та рум’яна, очі великі як два великих озера, такі чесні і прозорі, що можливо занурившись у її погляд, віч-на-віч, я б просто втонув у цій неймовірній казці, яку вона несла у своєму чарівному погляді. Вона висока, струнка, вбрана у вишукане багряне плаття, з нитками золотого кольору, та яскравих черевичках. Боже! Мені марилось, чи я справді бачив янгола, якого ще за життя своє я не бачив. Я бував у Лондоні не раз, під час служби на короля, та навіть там не бачив такої пишної мов квітка вроди, шаленої як море під шторму. Бачити її у такому світі вкрай не звично, адже вона не створення для нього, вона існує для більшого ніж тут є у Гавані і навіть Лондоні. Знаю, навіть Тортуга не створення для такого янгола, бо аж занадто там збочені чоловіки та не правильні жінки, брудно та не надто культурно, як для того казкового світу, що був саме для неї. Саме тому, завдяки мені Тортуга, стала чимось більше ніж просто прихистком для піратів, я зробив її більш сучасної, саме заради Арністейн. Моє серце розривалося від вогню любові, який я почав так раптово відчувати, коли побачив її на тому людному ринку. Скоріш за все це лишилося лише думкою, ця різко промайнувши любов, залишилася лише фантазією, мрією, якби вона не глянула тоді на мене. Я ж здригнувся, вона перша з тисячі людей, хто помітив мене у тому темному кутку, в якому я стояв як просто охоронник порядку. Опісля її відвів батько кудись, та більше я її не бачив аж до самого вечора коли ми вертались на корабель. Ми йшли зі старим Бореном та іншими членами командами до судна, несучи залишившись товар, який хотіли продати де інде. Як раптом, Арністейн стояла у порту роздивляючись наш корабель, і, звичайно я єдиний хто помітив ту пані, серед натовпу, бо бачив цю зірку раніше. Поки команда ще буде вантажитись, я повідомив старому Борену що трішки відлучуся, на що він дав цілковито волю адже по-факту я мав право робити все що завгодно, як капітан. Підійшовши до дівчини, я попитався чому вона так уважно розглядає корабель ніби знає його, на що вона тоді сказала, що цілком знає цей корабель. Її голос буцімто мелодія, я все більше хотів його слухати, а тому більше цікавився її буттям.