Читати книгу - "Загадкова Історія, Джо Кейдж"

Ліхтар кидав світло на темні й похмурі вулиці, поки мої кроки вели до будівлі, де колись, за волею долі, я орендував кабінет для журналістської роботи. Але цього разу я майже біг.

Ось уже три роки я безрезультатно розслідував справу загадкової істоти, яку бачили біля берегів мого рідного Ельтрана. Пошуки не дали однозначних відповідей, але те, що тоді побачили люди, включно зі мною, було справжнім дивом.

Її луска скидалася на гострі вовчі ікла, вростаючі вздовж спини. Очі — сповнені гіркоти та болю, ніби створіння втратило сенс існування. Лапи здіймали хвилі, навіть коли море було спокійним, а тулуб сягав гігантських розмірів.

У нашому місті про таких істот ходили лише легенди. Колись, кажуть, дракони існували. Але століттями їх ніхто не бачив. Лишилися лише байки про вогняне полум’я, здатне зрівняти з землею цілі держави.

Я зупинився перед дверима — старими, вкритими пліснявою, колись багряними, тепер — майже безбарвними. Відчинив їх і опинився в довгому коридорі з чотирма дверима — по дві з кожного боку. Просто переді мною — сходи, що вели на другий поверх до мого непримітного кабінету.

Двері зустріли знайомим скрипом. Тут я зберігав усі матеріали за три роки: свідчення, записи, карти, замальовки — усе, що бодай якось могло наблизити мене до розгадки.

Я не довіряю механічним годинникам — вони можуть підвести. Тому в мене на столі стоїть пісочний: він мовчки й точно відмірює дві години, після яких я маю повертатися назад — у реальність, де навіть очевидці заперечують побачене.

Я дістав з кишені лист — послання від незнайомця з кафе — і кинув на стіл. Я знав, що в ньому приховано правду, яку шукав усі ці роки.

Пісок зупинився. Годинник завмер. І раптом на столі з’явився загублений ключ від шухляди з усіма матеріалами. Мене пройняв холод. Щось... прослизнуло крізь мене.

Зі стіни, між книжковими полицями, почала проявлятися постать. Не вигадана — справжній дух. Він прийшов, щоб зупинити мене… чи направити?

— Привіт, — мовив він доброзичливо. — Я Веселий Привид, якщо так зручно. Зла не бажаю.

— Ти… справжній? — ледь вимовив я.

— Ще й який. І дракон — справжній. Як і відьми, чаклуни, гобліни, велетні... Те, що ти бачив, не плід уяви.

Його голос лунав луною, але не лякав. Навпаки — дарував спокій.

— То я йду правильним шляхом?

— Безумовно. Але ти більше не сам. Я складу тобі компанію. Інші привиди — нудні. Вони люблять лякати дітей або доводити до сказу старих. А я… я втомився.

Його голос забринів смутком.

— Ти відведеш мене до дракона?

— Так. Він уміє говорити, і в нього цілі гори золота. Тобі сподобається його лігво. Але пообіцяй мені одне.

— Звісно, Веселий Привиде, усе, що скажеш! — зірвавшись зі стільця й накинувши пальто, я сипав обіцянками, мов монетами.

— Ти прокинешся.

— Що?..

Я розплющив очі. Пісочний годинник давно зупинився — вся золотиста крихта осіла на дні. На столі, саме там, де колись зник, лежав зім’ятий лист і загублений ключ.

Я встав, вставив ключ у шухляду — і вона легко відчинилася. Всередині — блакитний аркуш із запискою:

"На західній дорозі від міста є печера. Тобі туди. Я не зможу супроводжувати тебе при світлі дня, але ми зустрінемось знову — коли морок впаде на твоє серце, коли ти опустиш руки й утратиш сили. Тоді я з’явлюся. І познайомлю тебе з драконом."

«Кумедний привид. Але поезія — не його сильна сторона... Я пам’ятаю ту печеру. Думав, вона ні до чого не веде», — подумав я, покидаючи кабінет і замикаючи двері.

Тепер я нарешті дізнаюся всю правду.

Кінець