Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

— Так, я думав, що ви скажете «так». — Він трохи відсахнувся, відкинувши одну руку за голову, і знову дивився на неї, немов у нього не було іншого вибору, крім як виграти її увагу. — Адже ви розумієте, що мій випадок — це не просто справа. Це шанс для вас. Шанс підняти вашу репутацію ще вище. Ви зможете виграти і одержати все, що вам потрібно, лише ви почнете працювати на мою сторону.

Софія стиснула губи, відчуваючи, як її гнів намагається прорватися назовні. Він маніпулював нею. І в її голові почала розгоратися ідея — не дати йому жодного шансу. Не дати йому здобути цю перемогу.

— Ви навіть не розумієте, пане Ковнер, — вона повільно встала з-за столу, намагаючись тримати рівновагу. — Ви не маєте жодного права нав'язувати мені свої ігри. Я не готова з вами грати. Не з вами, який тільки й думає про те, як маніпулювати іншими. Мій професіоналізм не продається.

Ці слова вийшли гучно, рішуче, і Софія навіть сама відчула, як це була її найсильніша відповідь. Вона дивилася на нього, її очі не опускалися. Їй не хотілося залишати це як просто ще одну «робочу зустріч». Вона знала, що це набагато більше.

Дамір мовчав. Його очі були наповнені дивною поєднаною оцінкою і насмішкою. Він не спішив. Він просто спостерігав за нею, як хижак за здобиччю, що ще намагається вирватися.

— Ви маєте дуже велике уявлення про себе, пані Вольська, — сказав він, ледве усміхаючись. — Але ви і не уявляєте, як швидко усе зміниться.

Він встав і підійшов ближче, його тінь накрила стіл, і її серце знову билося швидше. Його присутність здавалася настільки важкою, що їй майже стало важко дихати.

— Це не кінець, Софіє. — Він нахилився трохи ближче, його голос став майже шепотом, але настільки сильним, що вона відчула кожне слово в себе на шкірі. — Я повернуся. І ви будете моїм адвокатом. Ви це знаєте.

Софія відступила назад, її серце почало стукати все гучніше. Вона не могла дозволити йому маніпулювати собою. Не могла.

— Ця зустріч була останньою, — її голос став холодним і рішучим. Вона дивилася йому в очі так, щоб він не зміг побачити жодної слабкості. — І ви не маєте права повертатися. І не намагайтеся змусити мене змінити рішення. Мій професіоналізм не продається. І я не готова ризикувати своїм ім'ям через вас.

Він нахилив голову, ніби визнаючи її слова, але в його очах залишалась непохитна рішучість.

— Ви все одно приймете мою пропозицію, Софіє, — сказав він, і його голос був таким впевненим, що вона на мить замислилася. — Ви не зможете відмовити.

Він розвернувся і, не чекаючи на її відповідь, пішов. Його кроки звучали впевнено і нестримно, і з кожним його кроком Софія відчувала, як її внутрішній спокій тріщить, як вона намагається втримати всі свої почуття під контролем.

Але коли двері за ним зачинилися, вона залишилася стояти там, сама. І хоча вона й намагалася переконати себе, що він нічого не змінив, глибоко в її душі було відчуття, що все тільки починається.

Коли двері за Даміром Ковнером закрилися, Софія відчула, як все навколо раптом втратило свою форму. Вона залишилася стояти посеред свого офісу, дивлячись на порожній простір, де щойно знаходився цей чоловік, і розуміла — їй потрібно щось робити. Щоразу, коли він був поруч, вона відчувала, як її контроль починає тріщати по швах.

Вона глибоко вдихнула, обернувшись до свого столу. Зробила крок вперед і сідаючи у своє крісло, спостерігала, як її руки самі собою стискаються в кулаки. Вона намагалася стримати відчуття, яке пробивалося зсередини, тримати себе в руках. Але серце все одно билося надто швидко. Його слова… його погляд… все це відгомін того, як він підриває її стійкість, змушує її відчувати, що все, в чому вона була впевнена, — виявляється недостатньо.

Вона заплющила очі, немов намагаючись вигнати його з голови, але не могла. Як же сильно цей чоловік здатний проникати в її душу. Як він вмів маніпулювати, як дивно розумів її слабкості. Вона хотіла переконати себе, що цей напад не має жодного значення, що її сила непохитна, але відчувала: чим більше вона намагається йому протистояти, тим більше він може залишити свій відбиток.

— Будь сильною, Софіє, — прошептала вона собі вголос, все ще закриваючи очі. — Ти обіцяла собі… бути непохитною, не дозволяти нікому втручатися в твої принципи. Ти не для того стільки працювала, аби якийсь бізнесмен із темною репутацією зміг розколоти твою віру.

В її голові відновилися слова, які вона сказала собі багато років тому: «Я буду сильною. Я буду справедливою. Ніщо не зламає мене». Це були її кредо. І вона вже досягла успіху саме завдяки тому, що завжди залишалася незворушною, навіть перед найбільшими випробуваннями. Дамір Ковнер не міг стати винятком.

Вона глибоко вдихнула і поглянула на свої документи на столі. Через дві години у неї слухання в суді, і їй потрібно було повернутися до реальності. Її клієнт чекав на її допомогу. Вона була однією з найкращих адвокаток в місті, і ніщо не повинно було заважати їй цього досягти. Вона була потрібна своїм клієнтам, і це було важливіше за все інше.

Але все одно думки про Даміра, про те, як він її намагався змусити працювати на нього, не покидали її. Він прийшов до неї не для того, щоб знайти справедливість, а для того, щоб маніпулювати і використовувати її професіоналізм для власних інтересів. Її інтуїція кричала, що цей чоловік точно не ідеальний батько, як би він не намагався виглядати. Це була просто маска, яку він носив, щоб приховати своє справжнє обличчя. Він, ймовірно, був егоїстом, який намагався помститися своїй дружині за розлучення, хоч і вдавався до захоплення дитини, аби зрештою зломити її волю. Це був не акт люблячого батька, а холодний розрахунок, бажання контролювати все, навіть життя своєї власної дитини.

Він — просто чоловік з ображеним самолюбством, який готовий на все, щоб завоювати перемогу. Залишити за собою дитину — це його спосіб помститися. Вона уявляла його холодну, зневажливу посмішку, коли він думав, що за допомогою своїх методів він змусить її працювати на нього. Але вона не могла дозволити цьому статися. Вона не могла дозволити йому забрати те, що було для неї важливим — її повагу до себе, до своїх принципів.