Читати книгу - "В іншому світі без благословіння богів: шлях до величі, Sunley"

Небо над містом затягнулося важкими хмарами, вітер шипів у вузьких провулках, наче попереджав про щось

лихе. Грім прогуркотів над морським узбережжям, де стояв старий собор — темна споруда з вітражами, крізь які

пробивалося тьмяне світло. Всередині жерці готувалися до нічної молитви, коли різкий спалах освітлив небо.

Блискавка ударила не в дерево, не в дах, а точно в центр давнього кам’яного вівтаря, викладеного на землі

рунами. Навіть ті, хто служив тут усе життя, не бачили нічого подібного. Одягнені в скромні коричневі ряси, жерці

мовчки вийшли з храму. Один із них — сивобородий чоловік з іменем Теомар — тримав у руках старовинний

ліхтар. Його обличчя затьмарила тривога.

На вівтарі лежав юнак. Його одяг був обгорілий, волосся — розпущене, здавалося, він лише мить тому впав з

небес. Очі закриті, подих ледь помітний. Жерці не знали, що саме сталося — чи це знак, чи випадковість, чи

відповідь згори. Але в їхніх серцях жевріла надія: можливо, молитви були почуті, і це — той самий герой, якого

вони просили в богині.

***

Світло ранку пробивалося крізь віконце дерев’яної хатини, лягаючи м’якими променями на стару ковдру. У

кімнаті було тихо — тільки скрип старих балок та далекий спів птахів нагадували, що ніч уже позаду. На вузькому

ліжку, загорнутий у грубу тканину, лежав юнак. Він повільно кліпнув очима, розгублено вдивляючись у стелю.

Голова боліла, тіло здавалося важким, а думки — розмитими.

Його одяг було знято — залишилась лише проста сорочка, трохи закопчена. Волосся, раніше зібране, тепер

вільно спадало на плечі. Він підняв руку, вдивився в неї — долоня була подряпана, але без серйозних ран. Пальці

тремтіли.

Двері тихо рипнули. У кімнату зайшов чоловік — худорлявий, з глибокими зморшками на обличчі, що

виказували і втому, і мудрість. Він тримав у руках дерев’яний піднос, на якому стояла глиняна миска з паруючою

кашею і чашка води. На ньому була проста ряса, коричневого кольору. Його погляд упав на хлопця, і на обличчі

з’явилась легка полегшеність.

— Ти прокинувся… — мовив тихо, з нотками подиву та обережної надії в голосі. — Я — Теомар, жрець

Храму Світла. Ми знайшли тебе на священному колі. Блискавка… вона… — він зробив паузу, немов не був певен,

як продовжити. — Важливо, щоб ти відпочив. Потім ми поговоримо.

Він поставив піднос на столик поруч і відійшов до дверей, не бажаючи тиснути чи ставити запитання .

— Почекай… — голос хлопця був хрипким, майже пошепки. Він повільно озирнувся. — Де я?.. Що сталося?

Теомар завмер, злегка розвернувшись до нього. З обличчя не сходив вираз стриманого здивування, але

говорив він спокійно й м’яко:

— Ти в безпеці. Це селище Ерлен, біля моря. Тебе знайшли біля старого вівтаря, після грози. Ми подумали,

що тебе вдарила блискавка, але… — він на мить замовк, — …ти був неушкоджений. Принаймні зовні.

Хлопець відвів погляд, дивлячись у стелю. Груди повільно здіймалися, дихання ще було важким. В голові

вирувала плутанина. Він пам’ятав, як небо розірвав спалах… як щось змінилось. Але де саме він тепер?

Йому хотілося поставити безліч запитань, але він утримався. Якщо це все ж не інший світ, не варто звучати

як псих. Треба бути обережним.

— Це… далеко від столиці? — запитав він, ненав’язливо, наче нічого особливого.

Теомар злегка підняв брову, ніби відчув прихований сенс у питанні, але не показав здивування.

— Столиця далеко. Ми — маленьке селище, на узбережжі. В основному живемо рибальством і торгівлею.

Про тебе вже знає весь храм. Але не хвилюйся — тебе не чіпатимуть.

Хлопець ледь помітно кивнув і опустив погляд на свої руки. Шкіра була трохи обвуглена, але не обпечена.

Одяг — обгорілий. Якби це була просто блискавка… він мав би бути мертвий. Або хоча б у лікарні.

«Це точно не лікарня», — подумав він і мимоволі стиснув кулаки. Погляд його став уважнішим.

— Ти… — почав було Теомар, вагаючись, — …ти щось пам’ятаєш? Як ти опинився там?Хлопець подивився на нього. Міг би сказати правду. Міг би збрехати. Але наразі — краще уникнути прямої

відповіді.

— Не зовсім. Усе… розмите. Наче сон. Спалах — і потім темрява.

Теомар нахилив голову, немов приймаючи це як відповідь. Але в очах залишалась уважність.

— Це трапляється. Іноді. Важливо те, що ти живий. Богиня рідко залишає знаки без причини.

Перед тим як вийти, він зупинився ще раз:

— Я повернусь пізніше. Відпочинь. Нам ще буде про що поговорити.

Коли двері за ним зачинились, хлопець сів і оглянув кімнату. Дерев’яні стіни, старі меблі, слабкий запах трав.

Не лікарня. Не готель. Не його світ?

Він провів рукою по волоссю — розпущене, збите, трохи пахло димом.

«Якщо це все ж ісекай… то мені треба зрозуміти, що мене чекає в цьому світі. І хто ці жерці».

В кімнаті знову запанувала тиша. Лише за вікном час від часу було чути крики птахів і шелест вітру. Хлопець

сидів, нерухомо вдивляючись у піднос із їжею. Голод наростав — неприємне, тягуче відчуття у шлунку ставало

дедалі настирливішим.

Він повільно підвівся з ліжка, притримуючи ковдру на плечах, і підійшов до столу. Присів. На підносі стояла

глиняна миска з простою кашею, поряд — дерев’яна ложка й чашка прозорої води.

«Може бути пастка», — промайнуло в голові. «Але чи стали б вони чекати, поки я прокинусь, якби хотіли

вбити?..»

Він повільно нахилився й обережно принюхався до каші. Аромат був звичний — вівсянка, без спецій, без

солі. Простий, майже сірий запах. Нічого незвичного.

Він зітхнув. Апетит взяв гору над недовірою. Першу ложку він з’їв повільно, чекаючи… але нічого не

сталося. Тоді ще одну. Каша була тепла й приємна на смак, хоч і прісна. Він почав їсти швидше.

Коли миска спорожніла, він нахилився до стакана. Вода була холодною й чистою. Смак свіжий, без сторонніх