Читати книгу - "В іншому світі без благословіння богів: шлях до величі, Sunley"

нот. Йому стало трохи легше — не лише тілом, але й душею. Проте розслаблятись було зарано.

«Це ще нічого не доводить. Але… якщо вони хотіли добра, я їм винен».

Хлопець не поспішав повертатись до ліжка. Апетит задоволений, але розум залишався настороженим. Він

вирішив оглянути кімнату, хоч і відчував легку втому.

Будинок був маленький, всього одна кімната. Стіни — дерев’яні, старі, в деяких місцях потемнілі від часу. У

кутку стояло ліжко, на якому він щойно лежав. Поряд — лавка й дерев’яний стіл, на якому ще залишився піднос.

Два простих стільці — один підсунули до столу, інший стояв у кутку.

Око зачепилось за дерев’яний сундук біля стіни — невеликий, з потемнілими залізними кріпленнями. Замка

не було. Хлопець трохи нахилився, проте не став відкривати — це все ж чиєсь особисте.

«Нічого зайвого…» — подумав він. І справді, будинок здавався майже порожнім. Без речей, без домашніх

деталей. Жодних ознак того, що тут хтось постійно живе. Відчуття тимчасовості висіло в повітрі.

Хлопець підійшов до вікна. Крізь тонку щілину між дерев’яними віконницями пробивалось м’яке ранкове

світло. Схоже, був ранок. Але який день?.. Він повернувся й озирнувся ще раз.

Це місце виглядало радше як укриття чи тимчасова кімната для відпочинку, ніж справжній дім.

Це змусило хлопця ще більше задуматись: хто такий Теомар насправді і чому він поводиться саме так?

Довіряти було рано, але ситуація поступово набирала обриси… нехай і нечіткі.

Минуло не більше пів години, коли двері знову прочинились, і до кімнати увійшов Теомар. Цього разу в

руках він тримав складений одяг.

— Твій одяг на жаль, вже не врятувати, — сказав він, опускаючи речі на лавку. — Ми знайшли тебе

обгорілим. Ще добре, що тіло лишилось неушкодженим.

Хлопець мовчки кивнув. Невже блискавка справді влучила в нього?.. Чи то був не зовсім звичайний розряд?— Це не нове, — продовжив Теомар, — але чисте. Люди приносять одяг до храму — залишають те, що їм

більше не потрібно. Ми зберігаємо й передаємо тим, хто потребує.

На лавці лежали прості штани на шнурівці та груба рубаха, пошита з сіруватої пеньки. Матеріал коловся на

дотик, але виглядав міцним. До них додавались потерті, але ще цілі чоботи.

— Такі речі носять і самі жерці, — злегка усміхнувся Теомар, помітивши, як хлопець дивиться на одяг. —

Пенька не зручна, але довговічна. І не дорога.

Хлопець кивнув ще раз. Він хотів запитати більше, але відчував, що ще не час. Замість цього він обережно

взяв до рук одяг і, трохи помовчавши, сказав:

— Дякую…

— Коли зможеш, одягайся. Якщо почуватимешся достатньо добре — я відведу тебе до храму. Можливо…

відповіді теж знайдуться там, — Теомар не став затримуватись. Він лише поглянув на хлопця ще раз і вийшов,

залишивши двері трохи прочиненими.

Сонце вже піднялось вище, забарвлюючи небо теплими відтінками. Хлопець, тепер у грубуватому одязі, що

трохи колов шкіру, вийшов на вулицю. Теомар стояв біля дверей, мовчки чекаючи. Побачивши хлопця, він ледь

помітно кивнув і повільно рушив вулицею. Хлопець пішов поруч.

— Я розумію, що питань у тебе багато, — нарешті заговорив Теомар. — Але перш ніж усе інше… Як тебе

звати?

Хлопець на мить затримав погляд на вибоїстій дорозі під ногами. Його думки плутались. Назвати своє

справжнє ім’я? А якщо це справді ісекай? Тоді… тоді можна почати все з чистого аркуша. Нове ім’я — нове життя.

— Дарк, — сказав він після короткої паузи використавши свій нікнейм з онлайн гри. — Мене звати Дарк.

Теомар кивнув, ніби приймаючи це ім’я без жодного сумніву.

— Рідкісне ім’я, — промовив він, — але в нашому світі багато дивного, тож чому ні.

Вони йшли повільно, повз дерев’яні хатини, низькі паркани, заквітчані палісадники та вузькі вулички. Пахло

свіжим хлібом і травами. Люди поглядали на них з легким подивом, але ніхто не підходив.

— Що це був за будинок? — спитав Дарк, перериваючи тишу.

— Я лише ночую там, — відповів Теомар. — Він належить церкві. Але більшість часу я проводжу в храмі.

Там… — він трохи призупинився, — там спокійніше.

— Храм… — повторив Дарк, поглядаючи на масивну будівлю з високими вікнами, що вже виднілась

попереду.

— Святий храм Ліарії, Богині-Матері, — пояснив Теомар. — Ми служимо їй уже багато поколінь.

Вони підійшли до невеликої площі перед храмом. Велична, хоч і дещо зношена, кам’яна будівля підносилась

над рештою селища. Її вікна відбивали сонячне світло, а на дахах росли бур’яни.

— Знаєш, — повільно мовив Теомар, глянувши на Дарка, — ми довго молились, щоб вона надіслала нам

героя. Ми… ми не впевнені, що саме сталося вночі. Але якщо ти не звідси, — він зробив паузу, — можливо, це і є

відповідь.

Дарк зупинився на пів кроку. Він мовчав. Усередині все переверталось — підозри, надії, страх і здивування.

— Невже… це інший світ? — обережно запитав він, поглядаючи на Теомара.

— Світ, у якому ми живемо, зветься Вельдрейм, — відповів той просто. — Якщо ти не чув цього імені…

можливо, відповідь очевидна.

Храм Ліарії, Богині-Матері, був прохолодним і наповненим світлом, яке проникало крізь кольорові вітражі. В

його тиші лунав лише шепіт молитов та м’який скрип дерев’яної підлоги під кроками. Дарк і Теомар увійшли в

головний зал, де кілька жерців вже обговорювали події минулої ночі. Розмова стихла, коли вони побачили

прибулих.

— Теомаре, — звернувся один зі служителів, — це він?

Жрець коротко кивнув. Його обличчя зберігало спокій, але в очах була тривога.— Це Дарк. Ми говорили вранці. І… я впевнений, він не звідси. — Теомар обернувся до хлопця. — Скажи, ти

бачив богиню перед тим як потрапити сюди?

Його погляд ковзає по обличчях навколо — одягнуті в скромні вбрання, зосереджені, обережні. Він не хоче

здаватися божевільним, але й приховувати більше не має сенсу.