Читати книгу - ""Вожай": Місія у Венеції, Серж Левре"

Присвячується авторам,

виконавцям та героям книжок та фільмів,

що формують особистість.

Передмова:

Француз Ніколя Шугай спеціальний агент французької секретної служби із позивним «Вожай»*** має українське коріння. Його батько француз Поль Жав’є – комісар поліції, мати українка Марічка Шугай, онука Миколи Шугая - останнього опришка Карпат. З 12-річного віку, після смерті матері, виховувався у військовому інтернаті, де окрім загальновійськових дисциплін опанував ази східних єдиноборств, рукопашного бою, а також отримав перший розряд у військово-спортивному багатоборстві. Після отримання початкової освіти вступив до коледжу, а потім на лінгвістичний факультет Паризького Університету, у якому отримав ступінь бакалавра. Потім був призваний на військову службу у французький легіон в Алжирі. Враховуючи спортивні досягнення та знання мов був зарахований до військової розвідки. Після закінчення річної строкової служби підписав контракт на продовження залучення до війська. Брав участь у військових місіях у різних країнах світу. Після двох років військової служби отримав пропозицію роботи молодшим агентом Генерального директорату зовнішньої розвідки Франції та отримав звання лейтенанта. За плідну службу, мужність під час виконання місій Гендиректорату нагороджений Військовим Хрестом. Після закінчення контракту пішов у відставку, але дав згоду на залучення його до виконання місій служби у якості позаштатного агента.

_________________________

***Вожай – таємний посланець (емісар) Задунайської Січі - українського козацького військового формування на території Османської Імперії у XVII-XІX сторіччях.

Глава 1 

Світло кришталевих люстр відбивалося у високих дзеркалах, що прикрашали залу готелю  Marriott на паризькому бульварі Сен-Жак. У повітрі витав аромат дорогих парфумів, легкі бульбашки шампанського «Veuve Clicquot»  мерехтіли у високих келихах, а запрошені гості — витончена публіка паризького бомонду - митці, бізнесмени, політики, кінозірки — неквапливо розмовляли, піднімаючи келихи за благородну справу.

Серед цієї вишуканої атмосфери, залишаючись у тіні розмов та поглядів, стояв молодий чоловік, який спостерігав за натовпом, безтурботний, але водночас зосереджений. Його клубний піджак сидів ідеально, немов друга шкіра на його міцній статурі. Верхній ґудзик білосніжної сорочки був розстібнутий, але червона краватка свідчила, що він не чужий офіційному стилю. Його зовсім трохи посивіле волосся було охайно укладене, надаючи йому харизми досвідченого чоловіка, який багато бачив для своїх років. Коротко стрижена борода лише підкреслювала риси обличчя — мужні, гострі, із втомленими очима людини, яка звикла вигравати битви. Міцна статура, упевнена постава — у кожному його русі відчувалася сила, витримка та готовність діяти. Але не сьогодні.

Зараз він був просто чоловіком, який насолоджується розкішшю і приємними знайомствами. І ось серед натовпу він побачив її. Чарівна, з витонченою усмішкою, одягнена у маленьку червону сукню із глибоким декольте, що лише підкреслювало її впевненість, але не переходило межу вульгарності. На шиї золоте намисто тонкої роботи виблискувало у світлі кришталевих люстр, а високі підбори лише трохи компенсували її невеликий зріст. Вона сміялася, злегка схиляючи голову, її очі світилися цікавістю. Вона виглядала витонченою, але не слабкою.

Їхні погляди перетнулися біля столу з шампанським. Марі підійшла, впевнено взяла келих, не зводячи з нього очей. Зробивши ковток, вона із легкою усмішкою промовила:

— Вам не здається, що шампанське тут занадто легке, а розмови — надто важкі?

Нік підняв брову.

— Все залежить від того, з ким говорити.

Вона удала, що замислилася.

— Із вами, мсьє, певно, розмова буде цікавою.

Він усміхнувся — невимушено, але уважно.

— Мене звати Шугай, Ніколя Шугай, - впевнено вимовив чоловік.

Дівчина кокетливо нахилила голову.

— Марі.

Вони торкнулися келихами, і їхні погляди зустрілися над ігристою поверхнею шампанського. Вино бриніло, бульбашки здіймалися до верху… Так само як і пристрасть, що миттєво спалахнула між ними. Вони розмовляли, легко і невимушено, про мистецтво, подорожі, життя у Парижі.

— То що, Ніку… — її голос був легким, як шовк. — Як часто ви відвідуєте такі заходи?

— Достатньо часто, щоб знати, що більшість гостей тут прийшли не заради благодійності, — відповів він, відпиваючи зі свого келиха.

Марі з лукавою усмішкою зробила ковток.

— О, невже ви не вірите в добрі наміри паризької еліти?

— Я вірю в наміри. Але рідко коли вони бувають лише добрими.

Марі розсміялася — щиро, трохи зухвало, так, що кілька чоловіків поруч мимоволі звернули на неї увагу.

— Ви — цинік, мсьє Шугай.

— Я — реаліст, мадемуазель Марі.

Вони взяли ще шампанського, спілкуючись безтурботно, граючись словами, жартували про гостей вечірки, говорили про Париж, про кращі ресторани, про музику… Коли ведучий оголосив конкурс серед гостей, Марі не вагаючись потягнула його за руку.