Читати книгу - "Згубний ліс, Дмитро Деркаченко"

Ліс був старий, темний і лячний. Недарма його в народі називали Згубним. У ньому не полювали, по їстівні ягоди та гриби не ходили. Дрова ­– єдине, що міг ліс дати людям, які жили побіля нього. Та й те – збирали висохлі й такі, що вже впали. Валити дерева не наважувалися, щоб не збудити лиха. Далі ніж на пів версти не заходили, бо як заблукаєш – згадуй лиш як звали.

Погану славу мав ліс. Надто вже багато легенд та переказів про нього гуляло світом – і кожна розповідала про неминучу смерть для тих, хто насмілиться порушити відвічний спокій його нетрищ. Подейкували, що в серці лісу живе старий і могутній чаклун, який ще в прадавні часи оселився тут, подалі від людської метушні. Буцімто зачаїв він злобу на людей, тому нікого й близько не підпускає до своїх володінь. Того, хто наважився ступити у темряву лісу, волею чаклуна чекали страхітливі блукання,  сповненні безкінечними мареннями, й божевілля.

Інші розповідали про незліченні скарби, що їх колись сховав серед лісу – у найщільнішій його гущавині – могутній правитель, ім’я якого вже ніхто й не згадає. Охороняти коштовності він поставив чудищ, лютих і страховидних. Вони завжди напоготові: не сплять ні вдень, ні вночі – пильнують, щоби ніхто не наблизився до скарбів та карають смертю кожного шукача багатства.

Стверджували також про короля привидів, який споконвіку царює у лісі й ненавидить живих. Він-то й наганяє страху й на сміливців, й на випадкових мандрівників, що ступили під завісу Згубного лісу. Не знає король привидів пощади – позбавляє життя усіх, а души померлих потрапляють під його владу та поповнюють армію лісових примар.

Баяли й про перевертнів, вовкулак та упирів, найнещадніших у своїм племені, які знайшли у лісі притулок та наводять жах на округу. Особливо кровожерні вони у повню, коли їхні голоднеча та жага крові не знають меж. Тоді монстри навіть виходять з лісу й нападають на людей і худобу.

Оповідали й про велетенські живі дерева: вікові дуби та старезні ясені. Мовляв, вони надто сильно не терплять людську вдачу і тому блукають лісом, плутають стежки, заманюючи таким чином подорожніх у хащі, а потім роздирають на шматки.

Ще багато чого жахливого й неймовірного розповідали про Згубний ліс. Чутки про несамовитих істот, які живуть у затінку дерев, неймовірних і чарівних скарбах, захованих ледь не під кожним кущем, таємних місцях чорної магії, святилищах некромантів розносилися світом. Байки про ліс можна було почути за тридесять земель у високих замках й убогих хатках, на ярмарках й у воєнних походах, в трактирах і майстернях. І всякчас оповідачі не радили наближатися до лісу.

Дуже зрідка траплялися байки про те, що Згубний ліс – райська місцина, де збуваються усі мрії. Потрапивши туди, забуваєш про все на світі, й саме тому ніхто не повертається звідти. Але такі розповіді тонули серед океану лиховісних оповідок про жахіття, які спіткають кожного, хто наважиться відвідати ліс.

Попри гірку славу, на околиці Згубного лісу споконвіку жили люди. Небагато – кілька хуторів. Здавна поселенці зрозуміли, що ліс – недобрий, і далеко заходити вглиб – зась. Проте чудовиська ночами не нападали, ніхто не насилав злі чари, від чого б хворіли люди та вмирала худоба. Поселенці навчилися жити поруч з лихим лісом, почуваючись цілком безпечно й вільно.

Сусідство з лісом часом оберталося на користь. Кращого місця, щоби перечекати набіги розбійників чи напади ворогів під час війн, не існувало. Нехай це траплялося вряди-годи, та це не раз рятувало місцевих жителів. Ліс давав тимчасовий прихисток. Головне – не заходити надто далеко вглиб. І дійсно, вороги не наважувалися заходити в ліс, про який ніхто ніколи не чув доброго слова. Ті, хто все ж вважав легенди дитячими лякалками й таки порушували тишу лісу, зникали навіки, лише підтверджуючи його назву.

Зловісний ліс не надто турбував місцевих селян. Куди більше їх турбували плітки мешканців округи, що жили подалі від згубного місця. Ті ставилися до сусідів лісу насторожено й поза очі називали їх згубняками. Селян-згубняків не любили й в усіх негараздах звинувачували саме їх. Адже не можна жити поруч із Згубним лісом і ніяк не бути пов’язаними із його зловісними мешканцями. Були й такі, що вважали усіх без винятку згубняків темними чаклунами, перевертнями, монстрами, напівпривидами тощо.

Та попри всі негаразди, яке дарувало сусідство з лісом, згубняки навіть не думали щось змінювати у своєму житті. Не кидати ж через дурні пересуди обжиті місця, родючі ниви й соковиті луки, які оточували ліс. До того ж, у цей ведмежий кут неохоче навідувалися королівські митарі – теж завдяки Згубному лісу.

Куди частіше сюди приходили шукачі пригод. Чутки про Згубний ліс – і хто їх тільки множив? – досягали найвіддаленіших закутків королівства й ширилися за його межі. Ці чутки збуджували уяву сміливців усіх мастей. Хто у пошуках слави, хто у пошуках багатства, хто на самоті, хто загонами – усі вони з’являлися тут, сповнені надіями,  і йшли під покров дерев. Ліс байдуже приймав гостей, але нікого не випускав. Ніхто не повертався. Їхня доля була таємницею, до якої згубнякам давно вже не було діла.

Не злічити, скільки місцеві бачили сміливців. Не злічити, скількох мандрівників переконували не ходити до лісу. Кожного разу відчайдухи пропускали повз вуха поради згубняків, що ні зачарована зброя, ні чарівні обладунки, ні магічні талісмани, – ніщо не рятує від сумної долі тих, хто порушив кордони лісу. Згодом згубняки облишили спроби врятувати тих, хто прямував у Згубний ліс. Лише зітхали услід зухвалим упертюхам, що йшли на смерть.