Читати книгу - "Згубний ліс, Дмитро Деркаченко"

02

Одного спекотного дня, коли сонце вже піднялося високо, в поселення, що розташовувалося найближче до лісу, забрів мандрівник. Він йшов пішки, сам-один, без коня чи віслюка. Не мав обладунків та зброї, лише пошарпаний похідний одяг, стоптані чоботи та вицвілий сірий плащ з каптуром, що він його накинув на голову. Через плече висіла поношена торбинка, на потертому паску – звичайнісінький мисливський ніж. Мандрівник ішов, спираючись на криву патерицю, яку, очевидно змайстрував сам. Час від часу подорожній озирався навкруги, втім, ні на чому не зупиняв погляд.

Такі волоцюги для згубняків не були чимось незвичним. Звісно, гонористі лицарі та вельможі заїжджали частіше. Кожен з них з’являвся у супроводі почету й урочисто оголошував, що тільки йому під силу розгадати таємницю Згубного лісу. На що вони розраховували: на хитрість, магію, удачу, силу зброї – місцеві не питали. Лицарі та вельможі разом з почетом зникали у сутінках прадавніх дерев – і ніхто не повертався. Але й нижчі чином мандрівники, зокрема й непримітні бродяги, також навідувалися сюди, щоб потім ні за цапову душу загинути в марному намаганні дізнатися про таємниці лісу.

Тож поява ще одного волоцюги не збудила цікавості згубняків. Життя тут ішло своїм ладом. Більша частина місцевих працювала у полі чи поралася по господарству. Подорожнього, певна річ, помітили, але не зважали на його присутність – хіба що хтось супроводжував мовчазним співчутливим поглядом. Навіть собаки поводилися байдуже. Вони навчилися розпізнавати тих, хто прямував у Згубний ліс, тому навіть не нагороджували таких гавкотом.

У справи мандрівників місцеві давно не втручалися і зрідка коли першими починали розмову. Зазвичай чужинці самі зверталися до згубняків: питали про ліс або просили про ночівлю. Ті, хто ночував – переважно у клуні, хліву чи повітці – з першими променями вирушали назустріч таємницям лісових нетрів. Траплялися й такі, які вихвалялися, мовляв, такий собі непереможний воїн чи всемогутній чарівник завітав у цей глухий край, щоб звільнити світ від страхіття проклятого Згубного лісу.

Були й такі, як цей подорожній. Приходили, не привертаючи до себе зайвої уваги, й щезали в лісі. Лише іноді питали дозволу набрати води. Саме так вчинив і цей мандрівник. Зайшов до обійстя, на якому побачив людину, чемно привітався та спитав про воду. Ґазда помахом руки вказав на криницю, даючи добро втамувати спрагу. Мандрівник швидко й вправно наповнив бурдюк, поклав його у торбинку, яку закинув на плече, і вже попрямував до виходу, аж почув тоненький голос.

– Дядьо, тобі не лячно?

Мандрівник озирнувся. Біля господаря стояла маленька білява дівчинка, яка, очевидно, тільки-но вибігла з хати, і тепер з цікавістю розглядала чужинця сірими оченятками.

– Не лячно, – глухо відповів чужинець.

– Щасливої дороги! – вигукнула дівчинка і, не чекаючи відповіді, побігла по своїх дитячих справах.

Мандрівник на мить застиг, дивлячись туди, де тільки що була дівчина, наче обмірковував почуте. Потім на знак вдячності кивнув ґазді і вийшов з подвір’я. Попереду, в декількох сотнях кроків, він бачив темну стіну дерев. Він рішуче, вже не озираючись, покрокував назустріч Згубному лісу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍