Читати книгу - "Світ без назви, Дмитро Деркаченко"

– Ось і наш герой! Я вже зачекався на тебе, – почувся позаду завзятий голос.

Артем повернувся у бік, звідки долинав голос. Він побачив перед собою дивного молодика в пошарпаній одежі, яка, напевно, була у моді років двісті-триста тому чи то серед вояків, чи то серед піратів. Кидалася в очі безформна зачіска, наче голова незнайомця стала основним маршрутом великої міграції африканських антилоп. Очі дивака прикривали сонцезахисні окуляри з круглими лінзами, причому праве скло було червоним, а ліве – синім. Незнайомець сидів, звісивши босі ноги, на великому камені, що за формою нагадував половецьку бабу, та усміхався. Неприродньо білі, як у рекламі Колгейт, зуби контрастували з неформальним образом молодика.

– Отже, Артем. 25 років, зріст метр вісімдесят, вага сімдесят два, тимчасово не працює, очі сірі, характер суперечливий, не одружений, – відчеканив незнайомець.

– Агов! – здивувався Артем. – Звідки ви мене знаєте? І хто ви такий? – Артема дуже цікавив факт того, що геть незнайома людина знає не тільки ім’я, а й деякі факти з його життя.

– Моє ім’я тобі ні про що не скаже. Можеш називати мене Вольфгангом Амадеєм, хочеш – Еріхом Марією. Або Гаяватою. Чудове, до речі, ім’я, чув таке? Втім, хіба так важливе ім’я?

Артем хотів відповісти, але змовчав і замислився. Він озирнувся і побачив одночасно знайомий і незнайомий краєвид. Знайомий: адже був типовим для сільської місцевості: поле, лісосмуга, ґрунтова дорога. Незнайомий, бо Артем точно знав, що ніколи тут не був. До речі, де це «тут»?

– Де я? – запитав Артем.

– Знову неправильне запитання. – Схоже, незнайомець не збирався відповідати на жодне з них. – Якщо дізнаєшся назву місця, це щось змінить? Та чи є різниця, де ти саме зараз?

– Звісно, є! Я не знаю, хто ти, не знаю, де я. А мені додому треба.

Дивак зітхнув і зістрибнув з каменю.

– Ти як маленький. Додому йому треба. А вдома що? Рутина, нудьга, безпросвітність… Чи так тобі туди треба?

– А тут що робити? – здивувався Артем.

– Якщо топтатися на одному місці, то так – нічого, – відповів незнайомець, оглядаючись навкруги, наче й сам був тут вперше.

– Тоді куди йти?

– Ось! Нарешті правильне запитання! «Куди йти?»

– Куди? – перепитав Артем, очікуючи, що дивак все ж розповість про це місце, куди треба йти, щоб дістатися додому і, можливо, хоч трохи про себе.

На превеликий жаль, цього не сталося.

– Артеме, ти вже повнолітній, тому можеш і маєш вирішувати самостійно. За руку водити я тебе не збираюся, – дуже серйозно сказав незнайомець.

Артем міг заприсягтися, що дивак навмисно не хоче розповідати все, що знає, і просто знущається.

– Тоді нащо ти мене чекав? Ти ж казав…

– Розумієш, – перебив Артема незнайомець, – нащо я тебе чекав, майже не має стосунку до напрямку шляху. У тебе своя роль, у мене своя. Так сталося, що у цьому місці, у цьому проміжку часу наші шляхи перетнулися. Але вирішувати маєш ти.

Молодик замовк, але заговорив знову, наче передчуваючи, яким буде наступне запитання Артема.

– Я потрібен, щоби ти не наробив дурниць, щоб підказувати, радити, підштовхувати, переконувати.

– Та хто ти, до дідька, такий? – не витримав Артем. – Янгол-охоронець?

На декілька секунд запала мовчанка.

– Не варто лаятися та нецензурно висловлювати емоції. – Голос незнайомця звучав сухо й бездушно, як у держслужбовця. – Тут, якщо цікаво, накази й бажання мають цілком реальну силу. І взагалі, тримай свої містично-християнські пережитки при собі. Невже у неосяжному Всесвіті окрім янголів-охоронців більше немає кому допомагати загубленим душам?

Після сказаного незнайомець ледь-ледь поворухнув губами, й Артем побачив у цій усмішці щось зловісне. Слова «загубленим душам» йому не сподобалися. Загублені душі – це ласа здобич для темних сил, особливо для…

– Ох-ох-ох, – похитав головою незнайомець, немов прочитавши думки хлопця. – Ні, юначе, я не диявол. Невже ти справді вважаєш, що цікавиш самого Князя Темряви та Володаря Пекла? Не треба собі лестити. Заспокойся, я не диявол.

Артем, пропустивши слова співрозмовника повз вуха, похлопав себе по грудях, стегнах, животі. Пересвідчитися: чи живий, чи вже на тому світі.

– Та й вразливий же ти, хлопче, – засміявся молодик. – Був би мертвий, чи розмовляв би зараз зі мною?

Артем застиг, плюнув, махнув рукою, розвернувся та пішов геть від дивака, який вже встиг набриднути небажанням відповідати на запитання та реально допомагати. Порожні балачки незнайомця ніяк не прояснюють ситуацію. Але так просто позбутися молодика не вдалося.

– Стій! Постривай! – крикнув дивак. Артем не обернувся, не зупинився і навіть додав ходи. – Та стій же ти, дурню!

Незнайомець побіг за Артемом. Швидко наздогнав, схопив за руку і потягнув назад. Від несподіванки Артем не чинив опір і слухняно поплентався за зухвалим молодиком. Той правив до половецької баби, яка самотньо стирчала на узбіччі ґрунтової дороги побіля зораного поля. Вони підійшли до тильного боку каменю, який Артем ще не бачив.

– Ось, вивчай! – наказав дивак, вказуючи на поверхню каменю. – Дивуюся твоєї безініціативності та відсутності допитливості!

На камені були видряпані якісь написи. Придивившись, Артем розпізнав кирилицю, стилізовану під скандинавські руни. Усього було три рядки слів, і біля кожного – стрілки.

– Це вказівник! – вигукнув Артем так, наче розшифрував досі нерозгадану писемність. – Це камінь-вказівник на роздоріжжі!

– Алілуя! – незнайомець з полегшенням підвів догори руки. – Що там пишуть?

Стрілка біля верхнього напису вказувала вгору, що, вочевидь, означало «прямо підеш». Сам же напис гласив «не сподобається». Під ним інша стрілка вказувала ліворуч, а написано було «не раджу». Відповідно, біля третього напису стрілка дивилася праворуч, а напис також не навіював оптимізму: «не краще за інші варіанти».

Було від чого замислитися. Тож Артем поринув у роздуми. Жоден з напрямків не обіцяв легкої прогулянки, а обирати з трьох однаково поганих варіантів – все одно що ворожити на кавовій гущі. Яка з цих стрілок вказувала на правильний шлях? І чи вказувала взагалі? Поки з Артемом нічого поганого не трапилося, але вже було не по собі. Куди ж піти?