Читати книгу - "Рааріанець. Сказання про Юхао, Urij Morozow"

"У всіх є Покрив, — суворо мовив чоловік, — і нормальний колір Багатоногого. А от нам із тобою пощастило… із Покриву у тебе тільки чуприна, а дух Прабатька жовтий. Не синій як в мене і матері, а жовтий. Чудово. Наш син каліка. У Марки і Тала син теж дивак, змалку хромонога, половину літер не каже, але ні, на тобі Прабатько відпочив повністю.
— Я говорю всі літери… — тихо бурмотів Юхао собі під носа.
— Що ти там белькотиш?
— Нічо, тату…"

***

Рік 953 від Потопу корінних. Об’єднанні землі, келії часіїв Єштинського Храму Літ. 

Прокинувшись, Юхао дивився собі на груди, де у яскравому коконі повільно водячи кінцівками бовтався жовтий Багатоногий. Дух Прабатька, як казали у їхньому селі. Дивно, бо так називали його лише там. Ну, може ще де, проте Юхао ніколи не був у тому "ще де". Він взагалі небагато де бував, і ця думка була дійсно сумною. Те, що в нього жовтий, він вже не турбувався. Не турбувався і тому, що його шкіра гладка і ніде її не замінює кора дерева, чи то луска, чи то ще щось — як у більшості інших алюдів. Райш, так кажуть у Храмі, а в народі просто Покрив. Гм... Пирхнув він, і подумав, що у Храмі взагалі у всього є назви, і часто вони не такі, як звикли казати алюди.
От Багатоногого у Храмі називають назаї. Хоча в народі теж буває, але не часто. Часто кажуть Багатоногий. Та й подумки Юхао сам так казав. А що ж, народився то він в селі. Того так просто вітер не розвіє.
Про цятки на небі храмовники кажуть як про зірки, хоча чим вони є, ті зірки, в різних сувоях пишуть по різному. Та й взагалі, мабуть, немає такого явища, про яке б не було написано сувій. Навіть послід пелікана був тим ушанований.
Звісно ж, Храм навчив Юхао читати. Читати це цікаво. Наче хтось давно померлий щось там тобі белькотить, ще й так, що половину слів треба в архіваріуса питати, що взагалі вони значать. Проте цікаво, дійсно цікаво.
Храм насправді навчив його всьому: як жити та в чому його призначення. Це дивно, можливо, але без цього самого призначення життя виглядає якимось пустим. Хоча Багатоногий так навряд вважає. Він всотує все і пам'ятає все. А Юхао може і забути. А що ж, він алюд, а жоден алюд всього не пам'ятає, тільки його Багатоногий.
Плин думок Юхао припинив щільно примружив очі. Той ранок приніс багато роздумів, що досить дивно. Проте, часом, вихід за межі сновидіння, за межі світу назаї, може супроводжуватися купою безглуздих та не зв'язних думок. Можливо для Багатоногого вони і не такі. На жаль, сам він того не розповість.

У келії було прохолодно, а на вулиці вже панувало тепло. Юхао взяв відро і пішов до колодязя. Добре, що у часіям видавали широкополі капелюхи, адже сонце сліпило так, ніби приховуючи щось дуже важливе. Юхао йшов мружачись від яскравого світла, обгорілі плечі, які не закривав бавовняний жилет пекли зі вчора, чесалися і просили прохолодної сметани. Сметани та щоб у келію не літали комарі.
Біля колодязя стояв його колега Ард, крутив руків'я. Ціпка накручувалася на брус, дзвеніла.
— Поїдеш? — спитав Ард, зупинившись і не рухаючись, чекаючи на відповідь.
— Куди? — здивовано перепитав Юхао. Він майже не спілкувався з Ардом, тому таке питання здалося йому дивним.
— На елху до батька, — пояснив Ард. — Сьогодні ж у нього останній день народження?
Це питання остаточно вибило Юхао з колії. Мало того що кирпатий на пів голови нижчий самого Юхао часій майже ніколи не вітався із ним, так ще й тему таку обрав.
— Не знаю, — збрехав Юхао, і жестом кивнув у бік колодязя, натякаючи, мовляв, крути давай мовчки.
Кирпатий продовжив крутити, але пробурмотів: "Я їздив".
"Їздив він, — невдоволено подумав Юхао. — Є мені до того діло?"
Взагалі-то, діло було, і можливо варто було таки поговорити. Але Юхао не хотів ні з ким це обговорювати, хіба що із гранд-майстром. Та й із ним те вийшло дуже коротко. Прийшов, сказав, що має відвідати родича і щоб Храм дав на те дозвіл. Гранд-майстер не дуже розпитуючи дав. Юхао не ходив за тим щодня, і якщо бути чесним, майже ніколи до того не ходив ні з якими проханнями. Одного разу лише попросив залишити Храм не по ритуальним справам, і то коли дуже сильно захворів, і захотів відвідати цілительку у селі по сусідству. Про цю жінку згадували на елхах алюди й багато хорошого про неї казали. Як виявилося не даремно. Дійсно на травах зналася. Дала щось гірке і огидне випити, дозволила ніч переночувати, на ранок пригостила медом з горіхами, а ліки поставили Юхао на ноги. Не цуралася вона і прикметою, що такий гість як часій у домі до біди; зайвого не питала, допомогла, коротко кажучи, ще й без подробиць зайвих. 
Коли прийшов її час, Юхао дозволив їй випити знеболювального, а "приспав" найкращим своїм клинком. Тонким, із гарно заточеним лезом. Такий урочистий ніж гранд-майстер просив використовувати лише як буде хто поважний. Цілителька поважною пані не була, але пішла з життя наче прізвище мала та й статки значні. Гранд-майстер зате не знав, а в селі, хто на елху прийшов, з поваги, лишили Юхао на один мідний грошик більше. Скоріш за все, думав часій, руда незмійка давала й іншим, потайки, знеболювальні відвари, і врятувала не тільки його. Гарна була жінка, але Прокляттю Звіра на те було б все одно — гарна вона чи погана. Воно охоче до всіх алюдів, а хто його, вбережи Прабатько, пережив, сам потому "охочий" до інших. Тому як сорок дев'ять тобі прийшло, будь чемним, за рік всі свої справи дороби і на день п'ятдесятиліття гайда на площу, чекай часія. А як знатний ти, то одразу на площу не треба, ходи собі кожного місяцю до Храму, допоки майстер-читач не скаже, що вже пора. А може й одразу скаже. У всіх те по-різному.

Повернувшись у келію Юхао поставив відро із водою біля дверей, сів на ліжко потупився у маленьке трикутне віконце. Він й досі не міг зрозуміти, чому це Ард раптово вирішив із ним поговорити. Ще й тему таку обрав, приватну… У Храмі було не прийнято багато теревенити одне з одним,  хіба що з ділових питань: ножа наточити, вудку взяти у відповідального, кухарю запропонувати страву. Для розмов у часіїв були друзі за межами Храму, тут дружба не віталася, хоча й інколи таке траплялося.
Покінчивши із думками Юхао пішов на сніданок, потому полишив Храм.
Він йшов битим шляхом, по обидва боки його простягся неозорий степ. Було спекотно, але мальовничо. Всюди квіти й трави, сотні й тисячі, десь ближче обрію смуги дерев, а так де-не-де стирчало уздовж дороги. Дув гарячий вітер, гнав комашок і метеликів. На цьому відрізку мало кого можна було зустріти, хіба що віз із провіантом, але той їздив другого і шостого дня тижня, а сьогодні був четвертий.