Читати книгу - "Рааріанець. Сказання про Юхао, Urij Morozow"

За годину Юхао наблизився до перехрестя біля Зеленого яру. Що пройшло саме стільки часу сказала йому мерта. Маленька мушля змінювала свій колір раз на одну дев’яту доби. Хоча він бачив у містах всілякі дивні пристрої, нічого зручніше, а головне точніше, для визначення часу ще ніхто не вигадав.
Поглянувши на мерту часій склав ту назад у футляр, витягнув ніж, чиє відполіроване лезо виблиснуло на сонці, став неквапом наближатися того, що відкрилося його очам на перехресті.
Тепер битим шляхом повільно пересувався зовсім інший алюд… Алюд, що бачив війну, і який був тихим і обережним ніби хижак.
Невеликий віз лежав на боці, з вирваним з осі колесом. Юхао кинув швидкий погляд і одразу зрозумів, що колесо не просто відпало — його вирвали. Сам віз також зазнав серйозних ушкоджень: лівий борт з дощок був посічений, а на днищі зяяли глибокі подряпини.
Обійшовши віз збоку, Юхао побачив на землі жахливі залишки алюда. З бідолахи не лишилося нічого, окрім обгризених кісток, наче з курячої гомілки. Кістки були посічені й забруднені запеклою кров'ю.

Жодних помітних слідів нападника Юхао не знайшов. Лише витоптану траву поруч із залишками потерпілого, яка також була забруднена кров'ю. Проте, все тут нагадувало йому роботу чанарських чотириоких собак — саґґар. Він вже бачив таке спустошення, але звідки їм тут взятися, розмірковував часій. Імперські кордони надто далеко, а ніхто окрім чанарів не знає, як дати ладу цим жахливим тварям. Високі, худі, лисі. Найнеприємніші спогади з війни залишили саме вони — саґґари. Чотириокі вили ночами, нападали на вартових, у часи атак обирали фланги, а часом били загони з тилу. Цих потвор було дуже важко вбити. Поранена саґґара якось спустошила двох, хоча в неї вже не було задніх лап.

Був один сотник, який хитрістю спіймав вагітну тварюку і присягався, що навчить її дитинча бути покірним. Півроку він мучився із щеням, а потім, одного весняного ранку, втопив те у річці. Повернувшись, сотник сказав, що легше приборкати вітер, ніж цю голомозу бісоту.

Саґґари гарно приховували послід, але Юхао знав де треба шукати. Він дослідив площу на п'ятдесят кроків навколо воза і таки знайшов під широким лопухом саґґарське лайно. Тепер сумнівів у нього не було. Нападника він визначив.

Повернувшись до воза, часій уважно оглянув кілька дубових скринь, які впали додолу. Нічого особливо цікавого там не було. Було цікаво лише те, як їх відкрили, і що то, безсумнівно, зробила не саґґара. Занадто обережна для неї робота, та й навіщо чотириокій скрині із алюдськими лахами? Вона, звісно, розумна і винахідлива тварюка, але не настільки, щоб відрізнити коштовну річ від мотлоху.

Поки Юхао копирсався у речах, здалеку долинув ріг варти Об'єднаних земель. Цей звук на мить змусив часія занервувати, але, склавши два і два, він дійшов висновку, що зможе довести свою непричетність. Навряд його пласкі зуби здатні до таких звершень, та й більшість вартових брали участь у чанарських війнах, тому, швидше за все, дійдуть тих самих висновків, що і він стосовно цієї прикрої дорожньої пригоди.
Юхао сховав ножа, сів на узбіччі, запалив люльку. Він не палив дуже давно, відколи повернувся у Храм. Але сьогодні був привід згадати воєнні часи.
Вельми неприємний привід.
— Та щоб мене гуртом, та ще й з піском!.. — прокричав голомозий вартовий, зупинившись. — Часій мандрівника схарчив. Хлопці, бачили що тут робиться?
Троє інших, чином нижче, весело зареготали.
— Трьох світил, вільним алюдам, — тихо зронив Юхао, підвівся і додав спокійно: — Схарчив його не я.
— Та я жартую, — десятник, судячи з шеврону, махнув рукою, вкритою пір'ям. Трійця замовкла.
В нього був синій Багатоногий, як і у інших, посмішка, яку люблять жінки, і гарний кінь.
— То може ти бачив що тут трапилося? — додав він вже серйозно.
— Не бачив, — відповів часій, — проте роботу я вам пришвидшу. Схарчила бідолаху бісова саґґара, а у скринях, судячи з усього, покопирсався чанар, кому та погань служить.
Веселий десятник примружив очі. Тільки зараз він помітив, що у Юхао на жилеті окрім шеврону часія, і мітки віку, був ще й шеврон десятника, але не такий новий і виразний, як у нього самого.
— Південний чи північний? — запитав алюд, спішившись і наблизившись до Юхао.
— Північ, — коротко відповів часій.
— Ах, ти ж, гарза, Прабатьків морок, на півночі було дуж гаряче.
— Було, — погодився Юхао. — Добре, що зараз там спокійно.
— Та не дуже, — швидко мовив пернатий і схилився біля скринь. Недовго поперебиравши лахи і постукавши по кришці, він піднявся. — Впевнений, що це саґґара?
Юхао кивнув.
— Ти по справах?
Юхао знову кивнув.
— Треба у Вербовому елху відвідати, — звітував часій, — запізнююсь.
Десятник роззирнувся, пирхнув:
— Тьху, ти що ж без коня?
— Та скільки тут йти? Вирішив прогулятися, і на тобі.
— Угу, — промугикав пернатий. — На тобі... Слухай, ти як там справи закінчиш, зможеш у Нагірне заїхати? Я сотнику звіт складу, і степом загони пустимо, але добре аби ти йому і сам все розповів.
— Гадаю, це зайве, — Юхао відвів погляд, поправив капелюх.
— Чого ж так?
— Роботи багато. У Нагірному сотника зараз звуть Тед?
Десятник не те щоб дуже здивувався, але м'язи на його обличчі здригнулися.
— Так.
— Ми служили разом, — мовив Юхао. — Просто скажи йому, що назаї вже не було і що тіло знайшов часій Юхао. Він і так все зрозуміє. А як будуть питання, чекаю його у Єштинському Храмі, у келіях часіїв. За два дні. Гаразд?
— Гаразд. Часій Юхао, — повторив собі десятник. — Я запам'ятав.
— От і добре, — Юхао спробував затягнутися, але люлька вже не горіла. Він струсив попіл, сховав ту за пояс. — Я піду, — мовив, — справді запізнююсь. Трьох світил.