Читати книгу - "Філософські сходинки , Bella Isfrella"

У різні періоди мого життя мене не полишало прагнення навчати. Я плекала думку, що зможу подарувати людям цінний досвід, ті істини, які сама осягнула, пройшовши крізь горнило життєвих випробувань, переживши трагедії та біль. З кожним усвідомленням, з кожним пройденим етапом, бажання передати це знання лише зростало. Проте, щоразу обставини складалися інакше, ніби якась невидима сила відводила мене від цієї мети.

І ось настав момент, коли внутрішній голос підказує: я більше не прагну когось вчити. Зрештою, кожен із нас приходить у цей світ із власною місією – навчатися, осягати, усвідомлювати, накопичувати свій унікальний досвід. Істина полягає в тому, що ми ніколи не отримуємо справжнього розуміння та усвідомлення істин від когось через слова. Наш найглибший досвід формується через вчинки людей, через їхнє ставлення, і просто поява на нашому шляху – байдужість, добро чи зло стають нашими неявними вчителями. Не люди.

Життя неможливо осягнути з книжок чи чужих порад. З першого ж подиху на цій землі наше завдання – вчитися жити, черпаючи знання з усього: з болю, з радості, з палкої пристрасті, навіть з періодів внутрішньої порожнечі. Немає потреби шукати досвід десь далеко, гнатися за примарним щастям, адже воно не завжди чекає там, де ми його очікуємо. Іноді ж саме в тому, чого ми боїмося, що викликає наш страх, може таїтися несподівана радість. Бо, по суті, ми не знаємо напевне, як "правильно", як жити. У світі немає універсальних відповідей, ніхто їх не має і ніде їх не знайти, бо немає єдиного вірного шляху.

Іноді аж досада бере: немає на цій землі жодної людини, яка могла б з упевненістю сказати: "Я знаю, як треба". А якщо хтось таке заявляє, то, безсумнівно, лукавить. Не мають значення прочитані книги чи уявний "80-й левел" духовного розвитку. Навіть коли нам здається, що ми пройшли довгий шлях і нарешті перемогли себе, життя не зупиняється. Воно й далі випробовуватиме нас до останньої миті.

Просте усвідомлення цієї безперервності – ключ до розуміння. Немає кінця цьому процесу, і не повинно бути. Смерть стає своєрідним підсумком лише для тих, хто так і не навчився жити по-справжньому. Це моя особиста думка: люди, які прожили беззмістовне життя, не зробивши жодного усвідомленого кроку, – що на них чекає? Таке життя, по суті, не було прожите, воно залишилося неусвідомленим, нічим не наповненим, отже, що може бути потім?

Іноді нам здається, що ми стоїмо на місці, але якщо ми чогось щиро прагнемо, то, як правило, рухаємося вперед, часто навпомацки, не знаючи напевне, чи правильний наш шлях. Бо ми не володіємо абсолютною істиною, не знаємо, куди саме веде правильна дорога. Але сам факт руху – найважливіший. Навіть крізь біль і страждання ми продовжуємо йти. На цьому шляху нам зустрічаються і добрі люди, і миті щастя, хоч вони й не вічні. Головне – усвідомити, що це наше життя, кожен крок належить нам, і ми несемо за нього відповідальність, за кожне своє рішення, не маючи при цьому ілюзій щодо існування єдино вірного шляху. 

Я не стверджую, що страждання є самоціллю нашого існування, хоча в певному сенсі саме так і виходить. Але саме завдяки болю ми здатні по-справжньому відчути радість. Усе пізнається в контрасті, в порівнянні. Ми маємо пройти через увесь спектр емоцій, наповнити своє єство переживаннями, щоб потім приймати усвідомлені рішення, жити повноцінно, рухатися вперед, а не ходити по колу. Тому я ношу з собою таку фразу: "Треба прожити це, а не пережити."