Читати книгу - "Життя і смерть вчителя Пришелепка, Микола Білоус"

Антоніна Романівна прискіпливо вивчала знімки МРТ голови Пришелепка: «Людині, щоб бути по-справжньому щасливою, мізки ні до чого, – міркувала Безстрашна. – В часи глобального інтернету й штучного інтелекту аналіз подій, фактів, копирсання в собі – гальмо на шляху всебічного розкриття фізіологічних потреб і можливостей особистості у вільному демократичному світі.» Їй було відомо про «особливо кудись продвинутих» батьків, які ще тридцять років тому, на зорі становлення Нового Барбадосу, як держави, дбаючи про майбутнє своїх «чад», робили дітям спеціальні іноземні ін’єкції для видалення сірої речовини з голови. І тоді організм підлітка природнім шляхом, разом із сечею і калом, успішно і без побічних відхилень очищався від мізків. А після статевого дозрівання індивіда, хірургічним методом видаляли гіпофіз і на його місце вживлювали мікропроцесор відомої американської корпорації «Блек-порок». Функції головного мозку автоматично переходили шлунку, печінці, ниркам, статевим органам і так далі. Опісля серце вже не слухало солов’їв у вишневому садочку, не співало серенади коханій під вікном, а працювало за своїм прямим призначенням по команді з мікропроцесора у ролі центробіжного насосу. Звичайно, це вартувало великих грошей і наявності надійних зв’язків з потрібними людьми. Одначе шкура коштувала вичинки. Бо, з часом, у дорослому віці, давало можливість у «чаду» отримати прибуткове місце в законодавчій чи виконавчій владі Нового Барбадосу. Бути взірцем для наслідування іншими. А використання вільного від мізків простору в черепній коробці, як скриньки під коштовності чи для хабарів, або для праху дідуся-гангстера із Чикаго, поволі ставало вершиною, писком моди серед нових держслужбовців та дітей заможних громадян. Жити без живих мізків у голові, без людського серця в грудях по команді штучного інтелекту з мікропроцесора знаменитої корпорації «Блек-порок» поволі набувало стандарту успішності особи.

Будь-яке збочення перестає бути збоченням і стає нормою моралі, коли набирає масштабів епідемії. Подібне масово плодить собі подібних, аж доки при достатній кількості, на якомусь етапі трансформується для всього іншого людського загалу в обов’язкову державну ідеологію.

Петро Дмитрович Пришелепко, судячи зі знімків МРТ, не відповідав критеріям придатності для державної служби. Усе було б гаразд, якби не гіпофіз. Матриця генетичного коду. Пам’ять поколінь. Такого лише допусти у владу – миттю посіє зерно революційної ситуації в країні. Адже думав і жив по серцю. «Прекрасний кандидат для створення сім’ї, але не для державної служби. Чоловік без мізків, відповідно без зайвих амбіцій – безцінний скарб для кожної зрілої розумної жінки. Небесна глина, що у вмілих та талановитих жіночих руках здатна постати шедевром: гидке одиноке каченя чи курча – справжнісіньким левом. Не біда, що в макітрі жодної звивини. Бо хіба чоловік для того аби думати? Тоді вона навіщо? В жіночій янгольській голівці достатньо ума і фантазії на десяток чоловіків. А може, і на більше. Головне – щоб мав велике і щире серце та був старанним і працьовитим що в ліжку, що в побуті, – філософствувала над споконвічними життєвими проблемами Антоніна Романівна Безстрашна, зрідка скоса поглядаючи на Петра Дмитровича, та щоразу хутко ховала очі від його очей в медичній карточці. – Викопний мамонт. Екземпляр далекого дольодовикового періоду. Відгомін незабутньої юності, коли поцілунки були поцілунками, а кохання коханням. Справжнім і чистим. Без штучного інтелекту й вивернутих навзнак почуттів. Якби не Лео, лишила б цього Пришелепка собі. І чого ти мовчиш до сих пір, Лео?» – думала Антоніна Романівна.

Рука не піднімалася підписати вирок цьому симпатичному чоловікові з розумними і добрими очима. Вона розуміла одне коротке речення: «Для державної служби непридатний» і життя поверне його назад у сільську школу. Кожен має право на перспективу кар’єрного росту. І він, Пришелепко, не виключення. Проте замало мати право, коли можливості, як коротенькі штанці. На язику Безстрашної крутилося лише одне єдине запитання, яке з міркувань лікарської етики не могла задати прямо, дивлячись у вічі пацієнту: «Якщо так і сталося, що позбувся мізків, навіщо тоді залишив гіпофіз? Чи не знав, що це простенька хірургічна операція, простіша аніж позбутися зуба? Метикував – ніхто не побачить? Не вірю!» – Тінь Джеймса Бонда з великим чорним пістолетом у руці несподівано вигулькнула за спиною Антоніни Романівної: «Негайно пробий його по реєстру осіб без мізків, совісті й честі кандидатів на державну службу. Хто рекомендував? Від якої партії?» – Гаряче дихнув підозрою у вухо Безстрашної агент 007. – «А раптом зумисне підісланий козачок?»

У цю хвилину в душі тендітної жінки-лікарки боролися дві Антоніни Романівни Безстрашні: одна – секретний агент «П’ятниця», вимагала пильності, – незволікаючи, з’ясувати до найменших дрібниць усю інформацію про Петра Дмитровича Пришелепка. Адже приховані вороги, недоброзичливці та критикани демократії можуть бути скрізь.

Навіть у найближчому оточенні. І про це має знати Лео. Іншу Антоніну Романівну підсвідомо нестримно манило до нього, як до чоловіка. Здавалось, саме на нього вона чекала пів життя. І ось, нарешті. Він з’явився. І тепер тут. Біля неї. Хотілося ще раз пірнути в блакить його добрих і теплих очей, і залишитись там назавжди. Зигмунд Фрейд, спостерігаючи за Безстрашною з небес, вхопився за голову. Теорія, що жінка між обов’язків і бажанням завжди обирає бажання, була під загрозою. Проте роздвоєння особистості не сталося. Вчасно включився здоровий глузд. На відміну від Петра Дмитровича, що думав і жив серцем. Безстрашна мала гострий розум і всі мізки в голові. «Гадаю, дідусь Фрейд не образиться, – подумала Антоніна Романівна, – якщо оберу одночасно два варіанти і не впадатиму в крайність. А далі час покаже, що робити.»

– Віталіна Миколаївна, підійдіть до мене на секундочку, – Антоніна Романівна швиденько черкнула кілька слів на аркуші паперу й подала медсестрі. – Сходіть, будь ласка, в реєстратуру, підніміть по комп’ютеру усю інформацію. Усе, що є. Гаразд? А я тимчасом огляну нашого пацієнта.