Читати книгу - "Таємниця лісу, Катаріна Рейніс"

- Ксеню, ти сьогодні їдеш додому? – наздогнала у коридорі свою подругу Аня, яскрава руда бестія з шаленим характером та завжди палаючим поглядом. Біля спокійної і трохи наївної Оксанки, вона виглядала бурхливим полум’ям біля спокійної ріки. Як ці дві протилежності завжди знаходили спільну мову, не розумів ніхто.

- Як і завжди, - оминаючи галасливу компанію в напрямку до виходу з навчального корпусу університету, спокійно відповіла дівчина.

- А може хоч цього разу залишишся? – захникала руденька, скрививши вродливе личко. – Підемо разом до клубу, потусуємося з хлопцями. Тобі вже двадцять, а ти все вдома сидиш та мамину спідницю пильнуєш.

Ксеня не відповіла, тільки докірливо глянула в бік подружки, продовжуючи так само впевнено рухатися до дверей.

- Ну, вибач! – зітхнула Аня, прилаштовуючись поруч. – Просто мені шкода бачити, як ти витрачаєш найкращі роки свого життя на батьківські городи і господарство. Таким темпом ти не скоро знайдеш собі хлопця…

- То й не потрібно, - посміхнулася Оксанка, полишаючи задушливе приміщення корпусу і на повні груди вдихаючи трохи задимлене, гіркувате, але таке прохолодне  міське повітря. Ні, це не її рідне село, де кожен подих сповнений солодкого сонячного проміння, здатного будь-кого з-поза ранку підняти на ноги. – Я не поспішаю заміж. Але ми можемо прогулятися парком або ж сходимо до кав’ярні, коли я повернуся. Що скажеш?

Руденька підозріливо зіщулила очі, скануючи кожен міліметр добре знайомого обличчя і, залишившись задоволеною побаченим, голосно видихнула:

- Я тебе за язик не тягнула! – посміхнулася подруга. Міцно обійнявши Ксеню, дівчина чмокнула бліду щічку і побігла східцями до одногрупників, що вже зібралися неподалік, обговорюючи плани на вихідні. – Бувай! Побачимося!

- Побачимося, - прошепотіла Ксеня, помахавши долонею.

Додому! Нарешті тиждень закінчився і вона знову повернеться до рідної хати, поля, лісу. Туди, де її серце щасливо розкривається на зустріч природі. Туди, де її завжди чекають з розпростертими обіймами. До рідного села!..

- Заждіть! – гукала Ксеня, забігаючи на платформу №5. - Ні! Ні-ні! Тільки не це!..

Поки добігла до гуртожитку, поки захопила сумку, поки дісталася до автовокзалу, а тут ще й на парах затримали… Не дивно, що вона спізнилася. Всього лише на хвилину, але автобус помахав їй димом з вихлопної труби.

- І що тепер робити?.. – ледь не плакала, озираючись на байдужих пасажирів, що так само, як і Оксана, стовбичили на своїх платформах в очікуванні транспорту.

- Що, не встигла? – прохрипіла поряд старенька бабуся, опираючись на товстого ціпка.

- Не встигла, - видихнула дівчина, розуміючи, що автобус до їхнього села на сьогодні був останнім, тож доведеться таки повертатися назад до гуртожитку.

- І що, дуже треба було? – не вгавала старенька, придивляючись до співрозмовниці.

- Дуже, - підтисла вуста Ксеня. – Мати прихворіла, господарство обійти нікому…

- Господарство значить… - пробулькотіла під ніс бабця. - А куди тобі, дитино?

- До Зеленого, що за Тихими Озерами, - з надією, глянула на стареньку студентка. А раптом їй таки допоможуть?

- Он як… Тоді поїхали зі мною! – посміхнулася незнайомка. – Я якраз в Тихих Озерах живу. Мій автобус от-от прибуде. Доїдеш до нас, а там до Зеленого через поле рукою подати, якихось три кілометри. А якщо дорогою підеш, то може ще які добрі люди зупиняться та й підвезуть тебе.

Ксеня задумалася. Так то воно так, і все ж боязко. Хоч на вулиці уже давно квітень, а все ж темніє швидко. Пускатися в дорогу опісля смерку то дурна затія. Мало якої біди можна здибати. Але й залишити батьків без допомоги також не варіант…

- Добре, - посміхнулася дівчина, радіючи старенькому автобусу, що якраз заїхав на платформу.

Дорогою вони з бабусею розговорилися. Марія Мар’янівна колишня вчителька, тож обійти перелякану дівчинку просто не змогла. Її серце рвалося за кожну дитину, котру вона зустрічала на своєму шляху, особливо, якщо це дитя можна було ще й чомусь навчити. Тож вони з Оксанкою добре провели час, обговорюючи переваги та недоліки теперішнього навчання. «А от в мій час!..» - повторювала щоразу бабця, повчально здіймаючи вказівного пальця, за чим слідувала нова-стара лекція про життя вчительки початкових класів. Дівчина не перечила, лиш примирливо посміхалася, покірно приймаючи кожне зауваження старенької.

- Хороша ти дівчина, Ксеню, - посміхнулася Марія Мар’янівна, виходячи з автобусу на кінцевій, - спокійна і розсудлива. Шкода навіть відпускати від себе таку гарну співрозмовницю. Слухай, дитино, а ходімо до мене! Заночуєш, а з-поза ранку підеш до Зеленого. Світає зараз рано, тож швидко добіжиш.

Оксана задумалася. З одного боку, сутеніло, а з іншого…

- Ні, бабусю. Дякую! – видихнула студентка, підхоплюючи речі. – Батько сам не впорається з усім. Краще я швидше побіжу додому. Дякую вам за все! Бувайте!

- Бувай, Оксанко, - стривожено пробурмотіла старенька, проводжаючи худорляву статуру. – Будь обережною…

Дощу не було вже кілька тижнів, тож дорога до села була сухою і добре стелилася під ноги. Прохолодний вітер обвівав розпашілі щічки, наповнюючи груди таким солодким весняним повітрям. Ось вона, сила землі, сила природи, що прокинулася від довгого зимового сну. Вона протікає через все тіло, наповнюючи кожну клітину життям та бадьорістю. Навіть втома відступає, коли навколо тебе така краса!