Читати книгу - "Таємниця лісу, Катаріна Рейніс"

2.

- Прокинулася? – пробухтів поруч незнайомий, скрипучий голос. – Давно пора! Не гоже час втрачати, весна не безкінечна.

Ласкаве сонечко пестило шкіру. Легкий вітерець ворушив волосся. Де це вона? Невже вчора таки дісталася додому? «Геть не пам’ятаю!» Десь над головою радісно співали лісові птахи. «Вікно відчинене? Навіщо мати піднімалася з ліжка задля такої  дурниці?»

Потягнулася! Тіло не боліло і навіть здавалося легшим, ніж зазвичай. От тільки важкі повіки ніяк не бажали відкриватися. «Дивно!» – ліниво подумала Ксеня, розтираючи обличчя. Крижані долоні пахли землею та опалим листям. «Що?..»

«Думаєш, ти чимось краща за інших?..»

- Ні!!! – скочила на ноги, нажахано озираючись довкола.

Ліс. То тут, то там землю вкривав зелений ряст. Над головою виводили свої трелі птахи, закликаючи пару до гнізда. Легкий вітерець гойдав верхівки дерев, розносячи околицею аромат опалого листя і землі. Спокійно і хороше, як завше…

Шаленіюче серце поволі сповільнювало свій хід. Невже їй все здалося? Ні-ні! Не може бути. Вона жива?

- Чого горлаєш? – заскрипіло невдоволене поруч. – Хочеш всю звірину з брику збити своїми криками? Дивись мені, якщо цього річ приплід буде меншим, аніж завше, я тебе на всю зиму у шипшині замурую!..

- Що? – незрозуміла дівчина.

- Чого вилупилася? – бухтів голос. – Берися вже до роботи! Чи ти хочеш, щоб я  тебе розвіяв?

- Не розумію… - збентежено пробурмотіла Ксеня, озираючись. Але нікого, хто б міг із нею розмовляти, так і не побачила. – Невже у мене галюцинації?.. Певно добряче головою вдарилася… Потрібно швидше повернутися додому, батьки ж хвилюються…

- Куди повернутися? – здивувався скрипучий голос. – Додому?.. То ти ще того… не зрозуміла?

- Чого не зрозуміла? – від недоброго передчуття всередині у дівчини все похололо.

- Ти померла, дитино, - буденно відповів голос. – Чи краще сказати, тебе вбили і заховали в цьому лісі. Тому, тепер ти нечисть, мавка лісова. А я господар твій, лісовик. Отож, служитимеш цьому місцю правдою і вірою, я тебе не чіпатиму. А то якщо почнеш звірині шкодити чи людей губити, я тебе з’їм!

Ксеня сахнулася.

- Ні-ні-ні! Це якась дурня, - схопившись за голову, бурмотіла дівчина. – Я не могла померти. Я ж усе пам’ятаю і відчуваю. Я відчуваю вітер і сонце, і прохолодну землю, і… у мене б’ється серце! Хіба може у мерця битися серце?..

Високо у гіллі невдоволено загудів вітер, важкі віти заскрипіли, наче докоряючи чи то Оксані, чи то її співрозмовникові.

- Добре-добре! – пробухтів все той же голос. І в ту ж мить перед очима дівчини з’явився невисокий сивобородий чоловічок в добротній простій сорочці та штанях. Босі ноги вкривав зелений мох, а в смарагдових очах палала цікавість. – Серце, кажеш… А ти прислухайся! Якщо я помиляюся, то сам тебе додому відведу.

Руки тремтіли, коли Ксеня намагалася відчути власне серцебиття. Таке живе і звичне, воно раніше не викликало у дівчини жодних емоцій, ну є та й є. Проте зараз, коли усе всередині завмирає в очікування заповітного «ту-дум», того самого «ту-дум»… немає.

- Але… чому?.. – солоні сльози покотилися блідими щоками, розмиваючи довколишній світ.

- Хто його знає, - співчутливо пробухтів лісовик, присідаючи на найближчий пеньок. – Так складений світ. Одні одразу зникають, а інші… Ти от станеш нечистю. Але не хвилюйся, якщо будеш мене слухатися, уже після першої зимівлі геть забудеш і своїх батьків, і своїх кривдників, тож…

- Батьків? – стрепенулася Ксеня.

Батьки. Вони ж хвилюються за неї! Вони ж геть не знають, що трапилося! Та ще й матінка захворіла… Батько не впорається сам!

- Ти куди? – загукав чоловічок, та дівчина уже побігла геть.

Вітер гудів у вухах, земля м’яко пружинила під босими ногами, а дерева наче самі розступалися на її шляху. Тіло було легким і повним сили. Зараз!.. Зараз!.. Ще трішки і вона знову буде біля старенької хати. Забіжить у відчинені нарозтвір двері і обійме рідні, такі тендітні плечі матері. Ще трішки!..

Ось уже показалося узлісся, а за ним ще шмат зеленого поля і село. То тут, то там біля будинків пораються люди, а он де її дім. Такий же рідний і добре знайомий. Ще трішки! Он хвіртка. Мощене каменем подвір’я. Пушок гавкає. «Чого ти зриваєшся, рябко? Це ж я!» А ось і двері, відчинені…

- Мамо!.. - Ксеня рвонула вперед і в ту ж мить її легке, наче пух, тіло відкинуло назад. – Що… це? Мамо…

Спробувала увійти, але перед нею, наче стіна виросла. Міцна, обпікаюча, непорушна.

- Що, ніяк? – прокаркав поруч смутно знайомий голос.

Озирнулася. На заборі, насміхаючись з її потуг, сидів старий величезний ворон.

- Лісовику? – насупилася дівчина. – Це ти зробив?

- Та де там, - стрепенувся ворон. – На одвір-рок глянь! Що бачиш?

Озирнулася. Підкова? А й справді, це ж вона сама її в дитинстві почепила, аби жодна нечисть пройти не змогла.

- Ти тепер-р нечисть, пам’ятаєш? Тож, гайда назад до лісу. Тепер-р це не твій світ, нічого людям заважати!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍