Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Судовий виклик я знайшла випадково — між рекламою нових меблів і рахунком за електроенергію. Тонкий конверт із маркою. Відкрила його без особливих очікувань, та вже після першого рядка відчула, як по спині покотився крижаний струмінь. Завтра — суд.

Розлучення.

Я перечитала листа тричі. Виявляється, це вже третє засідання. Два попередні відбулися без мене. А я й не знала. Ніхто навіть не попередив.

Повідомлення в месенджері чоловік проігнорував, дзвінок скинув. А потім взагалі вимкнув телефон. Поїздка в офіс та теплиці не дали результату. Ввечері він також не з’явився вдома.

Зранку місто здавалося ще сірішим, ніж зазвичай. Я йшла до суду, мов засуджена. Серце билося десь у горлі, а в голові крутилося одне: як він міг? Коли я увійшла в залу, усі вже були на місці.

Він сидів спокійно.

Спокійно!

Його обличчя не виказувало жодної емоції — тільки легка, майже поблажлива посмішка.

Його адвокат виглядав, як людина, що вже виграла. І він дійсно виграв — за мить.

Суддя навіть не підвів очей, коли озвучив рішення:

— Через неявку відповідачки на попередні засідання, суд задовольняє позов. Майно яке оформлене на позивача, залишається у нього.

Ось і все. Просто. Холодно. Без шансу.

Мій дім, мій сад, теплиці, у які я вкладала серце й руки — тепер не мої.

І навіть не його. Він завчасно оформив усе на свою коханку. Ще тоді, коли я не здогадувалась, що мене зраджують. Виявляється, я вже давно була зайвою у власному житті.

Я підвелася, не сказавши ні слова. Зала суду гомоніла, хтось щось казав, хтось дивився на мене — але я нічого не чула.

Я вийшла, мов тінь. Без сліз.

У мене залишився лише банківський рахунок. І кілька спогадів, які боліли сильніше за будь-який вирок.

Увечері, коли я вже лежала у повній тиші, втомлена й виснажена, на екрані з’явилося повідомлення:

«Елізабет, приїжджай. Тут, в Аурелії, затишно. Тобі треба перезавантаження. Я чекаю. — М.»

Я не роздумувала. За годину купила квиток. А на світанку вже сиділа в потязі. Поля за вікном змінювалися лісами, ліс — горами. І в кожному проблиску сонця крізь вікно я намагалася вловити надію. Хоч якусь.

Я ще збудую щось.

Я ще знайду себе.

Це не кінець.

Може, це тільки початок.

Вечір у селі був тихим. Повітря пахло яблуками й м’ятою. Я сиділа на лавці під старою грушею, загорнувшись у плед. З дому вийшла Мелані — моя давня подруга. В руках — дві чашки чаю.

— Тримай. З ромашкою, — сказала вона лагідно. — Допомагає від усього.

— Хіба що від зради… — я усміхнулась криво. В очах защипало, сльоза покотилася по щоці. Я не витирала її.

Мелані сіла поруч і взяла мене за руку.

— Я все ще не можу повірити, що він так зробив… — прошепотіла я. — Просто зник. Подав на розлучення, не сказавши й слова. Забрав усе, Мел… Сад, теплиці, дім… усе, що я виростила. Все, що було моїм.

— Я знаю, люба, — її голос був м’яким. — І я б на його місці боялася показатися тобі на очі. Але ти не втратила головного — себе.

Я гірко засміялася крізь сльози:

— А мені здається, що втратила. Я втомлена. Порожня. Я не впевнена, що зможу почати все знову…

Мелані нахилилася ближче й подивилася мені в очі:

— А я впевнена. Ти не з тих, хто здається. Ти пам’ятаєш, як усе починала? Як сама, на пустому полі, посадила перші дерева? Ти — диво, Елізабет. І ти збудуєш ще. Можливо, не тут. Можливо, не завтра. Але обов’язково знову зростеш.

Я кивнула й обійняла її. Міцно. По-справжньому. Наче трималася за останнє, що ще не втратила — доброту.

— Дякую… — прошепотіла я.

— Завжди. Я тут. І можливо Штаренґоф— це не просто село, де ти переродишся. Це може бути твоїм новим стартом. Твоя нова весна. Дозволь собі зупинитися. Видихнути. А потім ми разом подумаємо, що робити далі.

Ми сиділи так мовчки. Дві жінки. Дві душі — одна з яких лише починала вірити, що знову зможе довіряти світу.