Читати книгу - "Кляте фентезі, Софія Чар"

Ранок почався опівночі. І, як годиться такому невчасному ранку, з неприємності. Спершу Зоряна влетіла в ящик з добривами, а тільки потім прокинулася. Заряд адреналіну прокотився від прибитого мізинця уверх по тілу й знайшов вихід у вербальній оцінці ситуації та своїх же розумових здібностей.

Ще сонна, дівчина струснула патлатою головою та пошкутильгала до вікна, що виходило на терасу та внутрішній двір. Дзявкотіння, яке й змусило її злетіти з другого поверху раніше ніж прокинутися, не затихало.

Невдоволено підібгавши губи, Зоряна все ж обережно відвела в сторону фіранку, щоб сунути носа в густе переплетіння гілок хойї. В обличчя миттю потрапило соковите суцвіття. Нюх залоскотало недоречно приємним медово-ванільним ароматом.

Ледве не чихнувши, Зоряна обережно відвела в сторону і його.

«Не зламати б…» – відсторонено подумала вона та окинула поглядом двір, осяяний яскравим світлом повного місяця.

Останнє неприємно здивувало. Після того, що трапилося більше десяти років тому вона зненавиділа цей плямистий сяючий млинець.

– Клята повня…

Голос прозвучав хрипко з напівсну. Джерело дзявкотіння – дрібного рудого поганця, котрий не припиняв галасувати під воротами вирахувати вдалось відразу. І все. Більше там не було нікого.

– От гівно нероздавлене! – невдоволено пробурмотіла вона, але водночас на душі стало трохи спокійніше.

Звикнути до безпеки та спокійних ночей виявилося не так просто, як гадалося Зоряні. Але зараз вже все було добре, варто відвикати завмирати від будь-якого несподіваного звуку. А з цією проблемою розмова буде короткою. Не вперше хутряний негідник влаштовував брудну істерику через сусідського котиська, котрий підло топтався по його законним володінням.

Видихнувши, дівчина подалася назад. Тут розмова буде коротка й влучного кидка віника буде цілком достатньо для встановлення миру на окремо взятому подвір’ї.

Та розслабилася вона зарано.

Зоряна ще не встигла остаточно виплутатися із заростів хойї та липких обіймів фіранки, як рудий дзвіночок раптом замовк та якось особливо налякано запищав. Від несподіванки дівчина завмерла. Наступної миті вона оторопіло затримала дихання.

Ворота, які вона власноруч закривала на ключ, раптом прочинилися. І вона б не остовпіла так сильно, аби це була цільна металева брама. Така, за якою цілком могла сховатися ціла банда злодіїв, зайнята колективним підбором відмичок. Та було одне «але»: ажурне плетиво металу не могло приховати навіть злодія дистрофіка.

Знадвору не було нікого. Ворота просто прочинилися.

Серце завмерло, перш ніж важко стукнути до пекучого болю. Тілом прокотилася спершу хвиля холоду, котру догнав уже жар.

 «Трясця, як знала, що рано з рушницею...» – думка обірвалася.

У яскравому світлі повні повітря посеред подвір’я здригнулося. Попливло маревом, як у спекотний день, й наче зім’яте простирадло здійнялося вгору. Наче з нізвідки нізвідки з’явилася невисока людина у довгому балахоні з великим капюшоном.

Про хойю Зоряна вже не згадувала. Різко подалася вперед, зминаючи стебла, та уп’ялася поглядом в такий знайомий силует. Тим же химерним способом слідом за нею з’явилися ще троє, навіть троє з половиною, та їх вона вже не бачила.

У голові раптом стало пусто до дзвінкої тиші, здригнулися руки.

– Не може бути…

Горло стиснуло, наче змішалось минуле й сьогодення. Тієї клятої ночі теж була повня. Тоді вона проводжала майбутнє. Проводжала, поховала й затерла. І зовсім не очікувала, що колись його доведеться зустріти знову. Особливо тепер.

Жалібно хрупнула одна з гілок квітки, що нарешті привело Зоряну до тями. Сахнувшись вікна, дівчина повільно та глибоко вдихнула п’янкий аромат квітучого в’юна. Кілька секунд довелося витратити, щоб задушити перший спалах паніки.

Минуле, майбутнє, чого вона так розхвилювалася? Після того, що вона пережила, то лише невелика пригода. Більше тій пригоді їй віддати та платити нічим, тому не варто було й хвилюватися. Так лише, зустріч майбутнього, котре не сталося та старої знайомої.

Подумки проговорюючи це, Зоряна майже змусила себе заспокоїтися і майже змусила себе у те повірила.

Майже.

Зрештою, будь-яка проблема в житті – чудовий сюжет для нової книжки.

– Я все ще не вірю, що тобі вдалося вмовити нас на це божевілля!

В голосі молодого чоловіка вже не було чути навіть роздратування. Все воно залишилося в попередніх десяти повторюваннях цієї фрази. Зараз в його словах не було вже ні протесту, ні гніву. Тільки всесвітня туга від несправедливості світу та осуд. Останнього було особливо багато!

Осуд оточував високу фігуру наче другий плащ, поверх того, котрий вже був накинутий на широкі плечі. Осуд раз по раз спалахував у погляді зелених очей, у невдоволеному виразі тонких губ. Осуд демонстрував зверхньо задертий ніс з горбинкою, різкі рухи. Навіть волосся, зібране в коротку косицю волало від осуду. Принаймні хвостик розпатлався максимально осудливо.

Не розділяла його настрою тільки світла вовчиця, молода й цікава, котру доводилося раз по раз стримувати, щоб вона не вистрибнула з міжсвіту передчасно. І це було ще одним моментом, котрий шалено дратував чоловіка.

Іншим разом Симона може навіть відчула б провину перед другом, та сьогодні лише наморщила носика та відмахнулася. Страждав від того, що вони з близнюками пішли до нього в опозицію Есшат уже довго, чим встиг приїстися.

Та і не відчувала вона такої вже великої провини. Вона запропонувала гарну ідею, а що та ідея то її потаємна мрія… Ну, так вже збіглося. Не тільки ж владним особам маніпулювати простими чарівниками та перевертнями заради своїх забаганок!

Світ навколо, тьмяний та трохи розпливчатий, наче вони пірнули у холодець і тепер з нього вже оцінювали краєвиди спочатку змусив дівчину розгубитися. Вони не могли вийти просто на вулиці з порталу. Хіба мало кому могло не спатися літньої ночі. Їм не потрібні були зайві проблеми, тому привносити у цей світ диво чарів можна було лише у кінцевому пункті призначення. Та на біду відразу зорієнтуватися, куди йти виявилося важко.