Читати книгу - "Кляте фентезі, Софія Чар"

Ніч та туманна не чіткість картинки помножені на нерви виявилася не кращими помічниками. Може ще десять років тому вона зорієнтувалася б тут і з заплющеними очима, та не зараз. Трохи нервово облизнувши губи, Симона нещасно і трохи розгублено роззирнулася. По спині прокотився холодок. Якщо зараз вона скаже, що не уявляє куди йти – Есшат її просто зжере. Навіть кусати не стане, з ногами й чоботами зжере та не поперхнеться, знає вона його!

Та на щастя не всі її друзі були такими буркотунами як Есшат. Відчувши на плечі заспокійливий дотик когось із близнюків, Симона глибоко вдихнула повітря. Запахи, як і картинки у міжсвіті відчувалися тьмяно, неначе донесені вітром здалеку, та цей запах вона упізнала б усюди. Хтось казав, що стигла шовковиця пахне солодким медом, хтось відчував фруктову кислинку. Симона завжди відчувала у ароматі роздавлених ягід легку пряну гіркоту. В дитинстві навіть здавалося, що саме такий смак має бути у пітьми, якщо її вдасться упіймати в долоні та вкусити. Старий спогад та знайомий аромат з дитинства змусив дівчину стрепенутися.

– Ого… Ото я дурна, тут же зовсім недалеко! Оце шовковиця на якій ми в дитинстві часто лазили! Скільки чудових спогадів! Мені під нею колись пів дупи ледь не відкусили, а з яким лементом з неї Зоря падала! О, а далі там річечка, ми там жаб ловили. Точніше риб, та частіше все ж таки жаб… Скільки спогадів!

Сяйнувши посмішкою, дівчина рішуче направилась вперед. Трохи насторожені погляди друзів,  якими вони обмінялися, вона не помітила, а перепитувати ніхто не став. Тільки один з рудих близнюків виразно округлив очі. До таких веселощів дитинства вони явно не були готові. Хоча, вважаючи на те, якою невгамовною була їх подруга, до чогось такого треба б було готуватися.

Тим часом Симона, пришвидшила крок. Попід тінню змазаних дерев, понад парканами та один раз крізь зарості вишняку, котрий нахабно окупував невелику ділянку тротуару, вона мало не бігом кинулася уперед, щоб несподівано впевнено зупинитися біля одних воріт. Зупинитися, та раптом зніяковіти під далекий відзвук собачого дзявкоту.

– Що таке? – миттю напружившись, Есшат і підозріло огледівся.

Зважаючи на те як аристократично невдоволено скривилося обличчя чоловіка, йому вже не подобалося це місце. На змазаний контур двоповерхового будинку з білого каменю за воротами він подивився взагалі як на щось вкрай гидке.

– Хвилюється, «що таке», – спародіював його один з близнюків, хитро мружачи золотаві очі. – Не всі ж такі довбешки, як ти.

Підібгавши губи, Есшат удав, що нічого не почув і взагалі відвернувся, наче втратив інтерес до розвитку подій. Втім, події розвиватися не поспішали. Зніяковіла Симона якось особливо невпевнено переступила з ноги на ногу та врешті-решт озирнулась через ліве плече на того ж з близнюків, котрий тільки що дав відкоша буркотливому другу.

Благальний погляд дівчини вивчили, оцінили й поблажливо хмикнули.

– Ото мотузки з мене в’єш!

Посунувши її вбік, чоловік схилився до залізної ручки із ледь помітною зіницею замкової щілини, щоб торкнутися її. У ту ж хвилину пролунало тихе клацання механізму.

– Наче тебе колись доводилося умовляти на якусь капость, – флегматично промовив його брат.

– Ти що! Я ніколи не дозволив би гарній дівчини мене умовляти на будь-що! – вигукнув він і, підморгнувши Симоні, натиснув на ручку, щоб першим пройти у двір.

Звук з-за тонкої плівки міжсвітового простору доносилися так само віддалено, та дзвінке дзявкотіння з того боку паркану все ж було доволі голосним, щоб його ігнорувати. А коли ще й вдалося побачити то Есшат лише пирхнув.

– З глузду з’їхати, це що за валик з лапками?

Мужній захисник дійсно був… Крихітним. У їх рідному світі собаки в основному були не просто великі, а відверто величезні й використовувалися саме для охорони та полювання. Такої дрібноти там у природі не існувало. То ж не дивно, що чоловіки як один насмішкувато заусміхалися. Хоча добре що ще з щуром не сплутали, у нетрях деяких міст, ба навіть столиці, інколи ті тварюки виростали з того песика розміром, коли не більші.

А ось Симона жарту чомусь не оцінила.

– Сам ти валик!

Стрепенувшись, дівчина навіть трохи подалася уперед, щоб роздивитися хороброго захисника господи.

Маленького песика з лискучою рудою шорсткою, посрібленою сивиною на гострому носику. Так, вона виразно розуміла, що то була саме сивина, а не білі плями, як ті, що на лапках. Собачка виразно боявся, підтискав пухнастий хвіст до живота, та голосно дзявкотіти не переставав.

– Ти гля, старенький, а впертий, як і раніше!

Не втримавшись, дівчина яскраво посміхнулась, відчуваючи, як відступає напруга. Чого вона справді злякалася так, то ж її подруга, її Зорянка, вона не могла так вже сильно змінитися! Хто завгодно та тільки не вона, її скромна тиха подружка, котрої їй так не вистачало всі ці роки. Її замріяної сором’язливості, тихого голосу та лагідної вдачі.

Пересмикнувши плечима, дівчина скинула голову і зробила рішучий крок уперед, до тераси. Можна було показуватися, тут їм вже точно ніщо не загрожує.

Тим паче, що Барабошка вже їх видав. Тварини завжди бачили і відчували трохи більше людей. Звичайних людей. І зараз саме те підвело відважного сторожа. Варто було Симоні зробити крок уперед, як допитлива вовчиця відразу сунулася за нею. Їй все тут було цікаво і крихітна звірина особливо.

А ось песик тієї цікавості не розділив. Хоробра руда душа того не витримала і вартовий жалібно заскімлив, кинувшись навтьоки. Він був готовий відважно боронити господиню від нахабного кота, від контролерів, від кого завгодно. Але такого витримати старенькому вже було не по нервах.

– Ти чому її не притримав? – відчуваючи як голкою вколола душу провина, Симона озирнулась на Есшата.

Той у відповідь тільки виразно подивився на неї. Якщо хтось хотів перекинутися взаємними звинуваченнями зараз був якраз час розпочати.