Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

Поїзд повільно набирав швидкість, з гуркотом ідучи по рейсах, минаючи людей, яким щойно дозволив зійти зі своїх вагонів. Люди поглядом проводжали його, прощаючись немов з минулим, з колишнім життям, зі своєю частинкою, що відійшла у небуття і, яку уже не вернути, за якою хіба що можна сумувати, яку хіба що можна згадувати.

Того дня була осінь, тільки її перший місяць. Такий же поїзд привіз їх до Черемхова. Їх зустріли маленька станція, кілька хатин навколо неї і ліси. Повільно рейсами ішли вони собі удвох: Ольга і її тринадцятирічна дочка, Марійка. Мати несла важку сумку і роздумувала про долю її донечки. Це вона вперше іде кудись, щоб залишити її на чужих людей. Було страшно дивитись у майбутнє. Що там їх очікувало? Що їм доля приготувала? Розлуку? Хоч це ненадовго. Всього на тиждень. Тоді вона знову побачить свою Марічку. Але все ж було сумно, було важко на її душі: «Вона така безтурботна, ще досі маленька, зацікавлена усім новим, що бачить вперше. Іде безтурботно, ніщо її ще не тривожить, ніщо не обходить. Збирає собі квіти, милується лісом.» Їй ще ніколи не спадало на думку, що її дочка виросте і піде геть, а сьогодні цей нестерпний біль мучив її серце, кажучи, що це сталося, кажучи, що це станеться в недалекому майбутньому. Як це може бути? Як це її маленьке дитя покине?

Розставання із дітьми - найважче! Сьогодні вони ще маленькі, а завтра ти дивишся: вони вже виросли, уже тебе покидають. Дім стає спорожнілим, стає таким великим для тебе, немає більше з ким поговорити, окрім твоєї другої половинки.

Ольга сказала Марійці, що приїде через два тижні, щоб не тратити марно гроші. Приїхала ж вона через тиждень, бо дуже переживала і хотіла швидше дізнатися чи прижилася її дитина там, чи ні.

Приїзд Ольги був великою і радісною несподіванкою для Марійки. Побачивши її у коридорі, вона страшенно зраділа, ледь не розплакавшись. Хоч і мати вважала свою доньку безтурботною, та насправді це так не було. Вона дуже чутлива натура. Цей цілий тиждень Марійка страшенно хвилювалася за свою матір і свою сестру. Ольга ж казала, що, можливо, приїде зі Свєтою. А Марійці дві дівчини із санаторію задурили голову різними небилицями про «зеків», що ходять по рейсах і нападають на людей. Тому вона будувала у своїй уяві страшні картини неминучого.

«А якщо на мамку і Свєтку нападуть, і вб'ють їх? - подумки бушувала фантазія Марійки. - Татко вдома буде хвилюватися. Що ми будемо далі робити? Як ми будемо без них жити?»

Такі страшні думки доводили її до сліз. Вона була скритною людиною і тому не зверталася з порадами до інших людей, які могли б розвіяти її страхи. Через те, мабуть, її очі були червоними при зустрічі з Ольгою, котру вона уже не сподівалася побачити.

Мати їй пояснила, що «зеки» ходять вночі і нападають на поодиноких людей:

- Я ж іду вдень і з поїзда сходять ще багато людей. Чого мені боятися?

Ті дві дівчини, що Марійку ледь не до смерті налякали, ще не раз забивали їй голову всяким дурним. Якось вона молилась до одної невеликої іконки, що висіла в кімнаті і тоді ввійшли вони, запримітивши це.

- Що ти робиш? - запитала перша.

- До цієї ікони не можна молитися, - сказала друга. - Це неосвячена ікона. Після цієї розмови у її голові знову роїлися безпідставні страхи. Вночі їй ввижалося, що на неї летить змій із тієї ікони, що він її хоче спалити своїм полум'ям, роздерти своїми пазурами і з'їсти. Вона постійно просила пробачення у Бога, кажучи, що вона не знала, що до тієї ікони не можна молитися; ще вона благала Бога не карати її. Такі смішні історії з нею постійно траплялися. Вони її любили, як бджоли мед, або, як мухи коров'ячий навіз.

Може ти ще пам'ятаєш з чого я починала, може, пам'ятаєш поїзд, який висадив людей і, які його проводжали поглядом? Якщо пам'ятаєш, то добре. Я тоді буду продовжувати далі. Мені прийшлося трохи відійти від суті, бо я хотіла ближче познайомити із тим всім, що прийшлось пережити Ользі і Марійці у санаторії. Тепер настав час представити мені Миколу і Свєту. Про Свєту ти уже чула - це старша донька Ольги, а Микола - це її чоловік.

Повернення додому було найрадіснішою подією для Марійки, вона і не думала про свою подругу, котру залишила там, у тому санаторії, за якою вона ще не раз сумуватиме. Вона тільки потім збагне, що це була найкраща її подруга. До речі її також звали Марія. Прізвище її було Міняйлюк.

Микола був щасливий теж, бо ці тижневі розставання із дочкою, не любив так само, як і Ольга. Він був гордий тим, що саме він забрав Марійку звідти, а не дружина. Ольга ж завжди йому нагадувала:

- Чому ти не їдеш? Ади, який батько! Їдь, та й забирай! А мені що!

От він взяв та й виписав її звідти! Але не на зло жінці, а тому, що Марійку б вигнали за її втечі з санаторію. Це ж велика відповідальність на них лежить за дитину. А коли з нею що-небудь станеться в дорозі? І їх за це судитимуть. В той день її якраз попередили:

- Ти сама приїхала?

- З татком, - відповіла вона.

- Де він? В коридорі? Поклич його.

Марійка і покликала. Коли він звідти вийшов, то сказав, що її виписує. Цим закінчилося перебування дівчини в санаторії.

- Мені сьогодні було так жалко Марійку, - увечері говорила Ольга. - Вона так не хотіла вставати, щоб їхати.

- Дивіться, вони собі тут котлети поїдають без мене! - вийшовши з-за штори, проговорила Марійка. - Добре, що мене позбулися! Аж до санаторію мене запроторили!