Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

Ольга ледве вилізла сходами на восьмий поверх. Задихалась. Зупинилась. Здихнула. Схопилась за серце, - видно, дуже заболіло. Постояла трохи біля дверей. Підбадьорилась і нажала на дзвінок. Вмить усі її думки кудись щезли.

 «Чого ж вони так довго відкривають? - думає Ольга. - Невже їм не хочеться знати те, що знаю я?»

Ось відкриваються двері. Ольгу зустрічають Микола і Марійка.

- Ну, що там? - питають вони в Ольги з порога.

- Та дайте перше зайти, - відказує Ольга, заходячи і сідаючи. - Треба трохи віддихатися, бо геть задихалась, лізучи на той восьмий поверх. Коли вже той ліфт справлять? Ото ж ідіоти! Знущаються з людей чисто.

- Дзвонила? - питає Микола знову. - Розказуй тоді.

- Ну, що там розказувати! Дзвонила я. Старий трубку підняв. Вони уже йому дзвонили. Але довго не говорили. Кажуть: як приїдуть, то все подробно розкажуть.

- А коли приїдуть? - запитує Марійка.

- Казали - в суботу.

- Ну, що там? Результат який? - не терпиться Миколі, хоч і знає, що наступні кілька слів змінять усе його життя.

Поки Ольга мовчала, то у Миколи пробігло перед очима все його життя: з невдачами, з перемогами, з втіхами, з болями. Згадав він весілля з Ольгою, народження дітей, згадав біль розлуки з Світланою, як вона пішла від нього, щоб жити з своїм чоловіком. Згадав і Владиславчика, і Мішеньку. На цьому місці йому так заболіло, так заболіло! Ще не боліло йому так сильно до сих пір.

 «Міша! - звертався Микола подумки до внука. - Мішенька! Мій ти онучку! Чому тебе так скарали? Чому тобі маленькому стільки бід випало на голову? Краще б вже я за тебе страждав. Я вже ж старий. Та що я?! Хто я такий?! Я можу і страждати. Це - байка! Аби ти тільки всміхався і був щасливий, - думав так собі Микола в ту хвилину, коли Ольга мовчала. - Господи, згляньтеся над нами! Покажіть, що ви існуєте, що ви є у цьому огидному світі. Покарайте мене, бо ж я не цінив ваш світ, але не карайте його, мого Мішеньку. Він цього не заслужив. Він же радів, всміхався Вам. - Він втер сльозу, що ще не встигла скотитися по лиці. - Хоч нащо я це прошу, уже нічого не змінити. Все уже рішилось. Уже пізно що-небудь просити.

Полягло море...

(новела)

Я чула, як в ту страшну ніч вили собаки. Не маючи змоги виявити свої почуття, сказати про них людям, через те чулось одне виття - таке страшне, здавалося, що на людство чекала біда. Але смерть чекала не на людей, а на них, німих свідків ночі.

Одна за одною собаки потрапляли в тенета смерті, з котрих ще нікому не вдавалося вирватись. Вони завивали, скавуліли, може десь і глибоко в душі плакали, питаючи: що ми вам зробили? За що ви нас так? А відповідь була одна - ще трохи і ви підете на мило!

Були постріли, собаче виття... це чули в квартирах, та вони цього хотіли. Один телефонний дзвінок: нас тероризує скажена сука, - і ось забрано життя усіх...

В ту ніч місяць був свідком того вандалізму, не першого і не останнього - це точно. Він ховався за хмарами, то знову виходив, сподіваючись, що може людство зглянеться як не над собаками, то хоч над собою. Але де там! Яка наївність.

Настав ранок. Серед двору чується скажене гавкання тієї суки через котру полягло море невинних собак, котрі і про себе боялися гавкнути. Вони - уже мило, а вона досі гавкає, гавкає і гавкає…

Історія Бурачків і Козловських на цьому не закінчується. Життя триває...

Кінець