Читати книгу - "Війна з Росією"

він побачив, що Лора напружилася. Можливо, його наказ водієві прозвучав надто різко. Навіть неочікувано різко як для викладача університету.

— Я вже казав, — пояснив він, — ресторан не у туристичній зоні, і водій здивувався, що ми туди зібралися. Я мав йому пояснювати двічі.

Заспокоївшись, американці почали балакати і роздивлятися місто у вікно машини. Таксі занурилося у гущу вечірнього трафіку, проїхало вниз по вулиці Іванова, перш ніж досягти головної вулиці — Пушкінської, і відразу ж попрямувало на схід міста. Незабаром вони виїхали з центру, перетнули річку Харків та опинилися у похмурому передмісті. Вронський відчув наростання тривоги серед присутніх і тому оголосив: він зараз зателефонує своєму родичу і скаже, що вони вже під’їжджають. Ще пояснив: попри жахливий вигляд околиці їжа буде чудова і не так-то й легко замовити тут столик. Вронський побачив, що Трапнелл усміхнувся і тільки тоді за його прикладом всі розслабилися, особливо після того, як Анатолій зробив телефонний дзвінок.

За п’ятнадцять хвилин таксі під’їхало до багатоповерхової хрущовки, яких було набудовано безліч по всьому Радянському Союзу наприкінці 50-х років минулого століття. Вони призначалися для розселення на якомога меншій площі якомога більшої кількості людей.

Якщо таксі для американців на площі Свободи стало першою найризикованішою частиною операції (бодай один вигук — і автомобілі негайно були б оточені допитливими неприязними місцевими жителями), то тепер настав другий найважчий момент. Вронський не хотів проблем. Передусім тут, де недоброзичливі очі могли б побачити, що буде далі. Хоча на вулиці зараз нікого не було, хтось таки міг спостерігати з вікон навколишніх будинків.

— Приїхали, — усміхнено сповістив він, виходячи з машини.

Трапнелл опустив скло і, не відкриваючи дверцят, визирнув із машини.

— Де ж ресторан? Якого біса ми тут робимо?

Вронський подивився на нього згори вниз. У його погляді не лишилося й сліду від приязності університетського викладача англійської мови. Йому треба було, щоб американці робили саме те, що він їм наказуватиме. Погляд Вронського став холодним, а в голосі відчувалися крижаний спокій та безжалісність:

— Ви робитимете те, що я скажу. Ходімо з нами. Тихо і спокійно. Усі.

Американці були приголомшені. Як тільки вони почали усвідомлювати, що відбувається, їх охопив шок, і це було видно по обличчях. Оскільки погляд кожного з них був звернений лише на Вронського, вони й не помітили чотирьох чоловіків, які вийшли з під’їзду багатоквартирного будинку.

Вронський махнув їм, щоб ті оточили автомобілі. Миттю американців витягли з машин, скрутили руки за спинами, заклеїли роти скотчем, накрили голови ковдрами і потягли у будинок.

Усіх, окрім одного.

Їхній керівник, старшина Скотт Трапнелл, був особистістю непересічною. Усі ці тренажерні зали з нескінченним нарощуванням м’язів, які так полюбляє більшість американських солдатів, були не для нього. Невеликого зросту, жилавий, здавалося б, зовсім непримітний чоловік, він був інструктором із айкідо, мав чорний пояс і тренувався з величезною одержимістю. Інстинктивне відчуття небезпеки та довгі години тренувань айкідо далися взнаки. Здавався абсолютно спокійним, коли нападник висмикнув його з машини. Однак потім одним ударом американець повалив свого кривдника, перекинувши через плече, та, застосувавши класичну техніку захоплення, боляче вивернув його руку в ліктьовому суглобі й кинув на спину прямо на дорогу. Під час падіння голова чоловіка відкинулася з глухим хрускотом — і він затих.

Іще один різко повернувся обличчям до Трапнелла та підняв руки, готуючись до наступного руху. Цей чоловік, певно, теж був навчений бойових мистецтв. Але Трапнелл блискавично та щосили вдарив його поміж ногами важким шкіряним ковбойським чоботом (виявилося, не дарма він так узувся для подорожі великим містом). Нічого надзвичайного, ніяких ніндзя-прийомів — просто добре виважений класичний удар, у який він вклав усю силу своєї люті.

— Та пішов ти!! — лиш вилаявся Трапнелл у той момент, як його черевик торкнувся паху супротивника.

Чоловік гепнувся на землю з витріщеними очима, задихаючись у беззвучній агонії.

Переконавшись, що той уже не підніметься, Трапнелл озирнувся і побачив, як його товаришів уже «запакували» і кудись повели. За мить, побачивши двох людей на землі і зрозумівши, що поряд більше нікого немає, він побіг. Біг надзвичайно швидко, адже був хорошим бігуном і найбільше любив напівмарафон, але він непогано бігав ще й на спринтерські дистанції.

— Тримайте його! — оскаженіло закричав Вронський, виринувши з іншого боку автомобіля. Але ж поряд нікого, хто міг би це зробити.

У багатоповерхівках довкола було повно людей. Американець міг покликати на допомогу. І тоді мешканці повибігають надвір, щоб допомогти йому. Хтось зі зброєю. Американець втече — і весь план буде зірвано.

Без жодних вагань і почуття провини майор Анатолій Миколайович Вронський, спецпризначенець 45-го гвардійського полку, засунув руку під куртку і з натренованою незворушністю солдата спецназу витягнув самозарядний пістолет із глушником. Такі пістолети мають тільки російські спецпризначенці та співробітники КДБ, ФСБ і МВС. Він старанно прицілився у спину Трапнелла, який біг дуже швидко, і вистрілив. То були дві черги пострілів поспіль із відстані двадцяти п’яти метрів.

Трапнелл повалився головою вперед і перекинувся, як підстрелений кролик, потім, сіпнувшись кілька разів, затих.

На обличчі Вронського не з’явилося жодних емоцій. Ще буде час для звинувачень та покарань, щойно вони благополучно перетнуть кордон.

— Гей, ви двоє, ідіть заберіть тіло, — показав пальцем через плече позаду себе, — і приберіть кров.

— Прапорщик Волошка, — звернувся він до жінки, яка нещодавно називала себе Анною Брежнєвою, — ми переходимо безпосередньо до операції. Забезпечте транспорт. Негайно.

08:00, середа, 10 травня 2017 року Щотижнева зустріч президента з питань оборони та міжнародної політики,

Кремль, Росія

Федір Федорович Комаров, голова адміністрації президента та його постійний партнер із дзюдо, мав нижчий від середнього зріст, був кремезним із блідо-блакитними очима та світлим волоссям уродженцем російської півночі. Зазвичай цілком спокійна і стримана людина, сьогодні він здавався вкрай стурбованим. У КДБ його вчили бути організованим, зважати на деталі та не йняти нічому віри. Також він ніколи не сумнівався: ні щодо своєї служби у президента, ні в собі як в одному з ключових гравців — представників групи колишніх санкт-петербурзьких офіцерів КДБ, відомих як «силовики», що після смерті Бориса Єльцина фактично відібрали владу над Росією у реформаторів. Ці люди дуже сумували за своєю «тією» дорогою серцю країною і гірко шкодували через те, що з нею з тих пір відбувалося.

Комаров знав лише один шлях: безжалісний контроль. Це був старий радянський метод. Він також розумів, що