Читати книгу - "Війна з Росією"

ціна поразки висока і що того ранку він мав спрямувати в потрібне русло реакцію президента на вчорашнє викрадення американців у Харкові та несподівану смерть старшини Трапнелла.

Притискаючи до грудей папери і блокнот, він двічі постукав у орнаментовані з позолотою подвійні двері президентського кабінету. Їх йому беззвучно відчинили двоє солдатів, одягнених у парадну форму почесної варти Кремля. Ці високі, статурні, спеціально підібрані хлопці з бездоганною слов’янською зовнішністю несли службу в 154-му окремому комендантському Преображенському полку. Їхнє головне завдання — захищати президента.

Комаров увійшов, зупинився на мить, опустив голову на знак вітання і рушив уперед. Кімната була схожою на спартанську, без зайвих деталей. Єдиною поступкою екстравагантності були зелені штори, обшиті золотом і підібрані з боків такого самого кольору зав’язками. За кріслом президента виднілася лише одна прикраса — золотавий російський двоголовий орел на червоному щиті. Стіл був величезний, але зовсім порожній — ніяких паперів. Комаров помітив лише один документ — доповідь із Харкова. Ще в кабінеті стояв довжелезний стіл для переговорів, який був розташований перпендикулярно до президентського і тягнувся аж до дверей.

За столом сидів сам президент — із блідим безкровним обличчям та високими вилицями на ньому й світло-блакитними очима із холодним загрозливим поглядом — поглядом настороженої лисиці. Обличчя було обрамлене рідким та коротким світлим волоссям. Жилавий, міцної статури, яка була помітна навіть з-під його звичайного темного костюма з одноколірною темно-синьою краваткою і білою сорочкою. Цей чоловік регулярно відвідував тренажерний зал і двічі на тиждень займався дзюдо. Його прес-секретар казав: «Він такий спортивний і сильний, що легко може зламати руку людині під час рукостискання... якщо захоче».

Проте голос його аж ніяк йому не пасував і навіть дивував. Бо для такого альфа-самця він був зависокий і гугнявий.

— Чому вони вбили американця, Федоре Федоровичу? — суворим тоном запитав президент, формально звертаючись по батькові. — Завданням було захопити групу. Я мав на увазі — захопити їх усіх живими, потім показати по телебаченню, щоб продемонструвати світові, що НАТО й американці нападають на наших людей в Україні. Чуєте? Живими та здоровими! А не з мішками на головах та з галасом про тероризм.

— Згоден з вами, Володимире Володимировичу, — мовив Комаров, розкладаючи свої папери на столі. — Дуже типово для цих «зірок» спецназу. Завжди обіцяють золоті гори, як ідуть на завдання. Але коли щось не за планом — влаштовують власну виставу, щоб віртуозно виплутатися з непередбаченої ситуації. Я говорив сьогодні вранці з генерал-полковником Денисенком, командиром спецназу, і чітко дав йому зрозуміти, що ви невдоволені.

Президент не відповів. Це означало, що він ще не визначився, як на все це реагувати.

— Каже, що у спецпризначенців не було іншого вибору, коли американець почав тікати.

Президент насупив брови.

— Насамперед вони мали не дати йому втекти. Хто там відповідальний?

Комаров замислився. Він був старим поважним та досвідченим співробітником і тому мав право говорити президентові те, на що інші не наважилися б. Та попри все потрібно бути дуже уважним у своїх висловлюваннях.

— Спецпризначенці недооцінили американця. Він хоч і невисокий на зріст, але бився як чорт. Ось тільки зараз ми з’ясували, що старшина був інструктором із айкідо.

— Зрозуміло, — президент кивнув на папку з документами, що лежала на столі.

Комаров здогадувався, що він, дуже уважний до деталей, уже ретельно вивчив рапорт про затримання американців.

— Я бачу, він устиг зруйнувати всі надії на батьківство тому хлопцю, якого вдарив у пах, — сказав президент із самовдоволеною посмішкою.

— Ми, до речі, можемо це використати, Володимире Володимировичу, — припустив Комаров. — Наші люди подадуть у новинах цю бійку і стрілянину як вимушену самооборону.

Президент кивнув на знак згоди.

— Хто командував операцією? У рапорті цю важливу деталь чомусь упустили.

— Наш найкращий командир, пане президенте, — майор Анатолій Миколайович Вронський, 45-а окрема гвардійська бригада спеціального призначення. Герой Російської Федерації, 12 років тому нагороджений за хоробрість, проявлену під час операції на Північному Кавказі. Син офіцера танкових військ, який після розвалу Радянського Союзу був змушений працювати таксистом, щоб прогодувати родину. Після служби в лавах армії поїхав у Сполучені Штати за програмою обміну студентами. Повернувшись з Америки, став професійним військовим, офіцером, а згодом — успішно пройшов відбір у війська спеціального призначення.

Президент хвилинку помовчав. Його ранішній гнів минувся.

— То була складна операція. Я визнаю це. А майор Вронський, здається, гідно пережив свій промах і вже заспокоївся після тієї невдачі.

Він підвів очі на Комарова.

— А генералові Денисенку передайте, що я незадоволений. Він не має права більше на жодну помилку, якщо хоче залишитися командувачем сил спеціального призначення. Зрозуміло?

— Дуже добре зрозуміло, пане президенте...

Авжеж, Комаров міг переказати генералові це незадоволення, але він надто добре знав президента і бачив, що той в душі тішився. Убивство Трапнелла має стати потужним сигналом про російську рішучість.

— Пане президенте, я вже можу збирати нараду? — він віддав порядок денний президенту. Той кивнув на знак згоди, а Комаров стисло доповів про стан справ.

Вартові відчинили масивні подвійні двері, і в кімнату ввійшли помічник президента, міністри іноземних справ, фінансів, внутрішніх справ, оборони, а також начальник генштабу Росії.

— Сідайте, — наказав президент, залишаючись у кріслі.

Комаров зайняв своє звичне місце — в кінці стола — і приготувався вести протокол засідання. Звідси йому було добре видно президента. Інші теж зайняли свої місця за великим столом для засідань.

Усі завмерли у напруженому очікуванні, коли президент почне говорити, і намагалися вгадати, хто стане його першою ціллю. Вони добре знали, що він сповідує принцип «розділяй і пануй» як щодо своїх союзників і підлеглих, так і стосовно ворогів.

Чекати довго не довелося. Важким поглядом президент подивився на міністра оборони, який попри своє минуле невизначного функціонера Комуністичної партії та людини, що ніколи не чула пострілів, мав неперевершений вигляд у формі генерала армії, та ще й зі стрічкою Героя Російської Федерації, яка яскраво виділялася серед багатьох інших на його грудях.

— Олександре Борисовичу, я уважно вивчив рапорт про затримання американців. І не в захваті від того, що одного з них застрелили. Ми, безперечно, повернемо цей інцидент собі на користь, але ж можете не сумніватися — таких помилок я вже не пробачатиму.

Міністр оборони важко піднявся зі свого крісла.

— Зрозумів, Володимире Володимировичу. Такого більше не станеться.

— Я також читав доповідь про ситуацію на Сході України