Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

немов у тумані. Лише не в змозі його бачити на власні очі. Але знаю, яким його бачили інші: «Швидкоплинне сонце на вечірньому прузі, кущ мімоз у білім-білім тумані...»[58]

— Туман причаровував тебе. Ти завжди казав, що народився в тумані. Безліч разів, зустрічаючи у книжках опис туману, ти робив на полях примітки. Потім ти одна за одною роздруковував кожну цитату. Гадаю, що в твоєму кабінеті десь лежить цілісінька течка, присвячена туману. Та зажди, скоро знову все огорне туманом. Хоча Мілан уже не такий туманний: у ньому тепер надто багато світла, яке навіть уночі освітлює вітрини його крамниць. Туман проковзає лише по закутках і попід стінами будинків.

— Жовтий туман, що треться спиною об вікна, жовтий дим, що тицяє носом у шибки, вилизуючи своїм язичком закутки надвечір’я, вагається побіля застоялих водних стоків, чекає, поки спаде йому на спину чорна кіпоть димарів, і, зникаючи за рогом дому, віддається сну...[59]

— Цей уривок і я знаю. Ти завжди нарікав, що тепер туман уже не той, що в дитинстві.

— Дитинство. А чи є тут полиця, на якій я зберігаю свої дитячі книжечки?

— Вони не тут, а в Соларі, у нашому заміському будинку.

Настав час дізнатися історію будиночка в Соларі, а також моєї родини. Я народився у 1931 році, саме під час різдвяних вакацій у Соларі, бо лікарі неправильно вирахували термін. Неначе малюк-Ісус. Мамині батьки померли ще до того, як я з’явився на цьому світі, а бабуся по батьковій лінії зникла, коли мені було п’ять рочків. З нами лишився татів батько, і ми були для нього єдиним, що він мав на сьому світі. Дід був дивакуватою особистістю. У місті, що в подальшому стало мені рідним, він мав крамничку, ба навіть комору, напхом напхану старезними книжками. Це були зовсім не старожитні чи цінні примірники, котрі збираю я, а звичайні пошарпані книжечки і багацько речей дев’ятнадцятого століття. Та над усе він полюбляв подорожувати, тож частенько відбував за кордон. У той час закордонною можна було назвати подорож хіба що у Луґано чи щонайбільше у Париж або Мюнхен. Там він викуповував у вуличних торговців не лише книги, а й кіноафіші, статуетки, листівки, старі журнали. У ті часи не було так багато пошановувачів ностальгічних спогадів, як тепер, розповідала Паола, але він мав кількох пристрасних колекціонерів, а може, збирав усі ті речі для власного задоволення. Звісно, заробіток був куценький, але він мав з того втіху. А десь у двадцятих роках чоловік отримав у спадок від прадіда будиночок у Соларі. Не будинок — палац. Одне горище — як печери у Постойні[60]. Він мав також чималий шмат землі, котрий здавав орендарям, і з того непогано жив, продаючи поодинокі книжки без зайвого клопоту.

Як видається, у дитинстві я проводив чи не кожне літо у Соларі, укупі з великодніми і різдвяними канікулами, а також усіма календарними святами, і період між сорок третім і сорок п’ятим, коли ми ховалися від бомбардувань, що саме розпочалися в місті. У тій хаті й досі мають зберігатися всі дідові речі, а також мої шкільні підручники і дитячі іграшки.

— Але я не знаю, де вони ділися, бо, здається, ти не хотів їх бачити. Ти завжди дивно ставився до того будинку. Дідусь помер від горя, дізнавшись, що твої батьки розбилися на машині. Це сталося десь приблизно у той час, коли ти випускався з ліцею.

— Ким були мої батьки?

— Твій тато працював у фірмі, що займалася імпортом, з часом він став нею керувати. А твоя мама була домогосподаркою, як це личило всім взірцевим панянкам того часу. Врешті, твій батько назбирав на машину, то була «Лянча», а потім сталося нещастя. Ти ніколи багато не розповідав про цю історію. Ти саме вступав до університету, аж тут ви з Адою, твоєю сестрою, вмить втрачаєте всю свою родину.

— У мене є сестра?

— Є. Молодша. Її взяли на виховання материн брат із жінкою, адже саме вони стали вашими опікунами. Проте Ада рано вийшла заміж, їй тоді було лише вісімнадцять, — за типчика, який зразу ж таки переїхав разом з нею в Австралію. Ви бачитеся з нею дуже рідко, лише коли вона заїжджає в Італію на річницю батькової смерті. Твої дядько з тіткою продали ваш будинок у Мілані, а також майже всю землю у Соларі. За отримані від продажу кошти ти міг утримувати себе протягом навчання, але, отримавши стипендію на навчання у коледжі при університеті, ти дуже швидко відділився від родини дядька і переїхав до Турина. Відтоді ти неначе забув про Солару. І лише я, народивши Ніколетту і Карлу, змусила тебе їздити туди на літо. Адже повітря там надзвичайно корисне для дітей. Я надірвала всі сили, поки відновили те крило будинку, у якому ми наразі мешкаємо. Але ти все одно повертався туди знехотя. Хоча дівчата просто обожнюють те місце. У тому будинку минуло їхнє дитинство, тож нині вони разом з малечею проводять там увесь свій вільний час. Отож, ти приїздив туди заради дочок, лишався там на кілька днів, але навіть ногою не ступав у місце, яке вважав святилищем: у твою кімнату, яка лишилася незмінною, у батьківські покої, кімнату дідуся й бабусі, горище. В іншій частині будинку, з огляду на кількість тамтешніх кімнат, могли б мешкати три родини і навіть не підозрювали б, що там живе ще хтось. Якийсь час ти прогулювався місцевими пагорбами, а потім завжди з’являлася якась нагальна справа, що змушувала тебе повертатися до Мілана. Та тебе можна зрозуміти. Смерть батьків немов розділила твоє життя навпіл, на життя до катастрофи і після неї. Можливо, маєток у Соларі нагадував тобі про той світ, що вже безповоротно зник, тож ти зовсім обірвав з ним зв’язок. Я завжди намагалася розділити твоє сум’яття, навіть попри те, що іноді через ревнощі я починала думати, що це все лише відмовки і що ти повертаєшся до Мілана зовсім з інших причин. Та пусте, не будемо ятрити старі рани.

— Чарівлива усмішка. Але чому ти зважилася піти заміж за людину, яка сміється?

— Тому що в тебе була прекрасна усмішка, ти і мене смішив. Коли я була ще зовсім малою, я без угаву торочила про одного свого однокласника на ім’я Луїджіно. Щойно я поверталася зі школи, тільки й мови було, що Луїджіно зробив