Читати книгу - "Мондеґрін"

другому році життя. На цвинтар невтішний Габа наважиться прийти тільки через три місяці після поховання: з пляшкою солодкого бридкого вина, яке питиме «з горла», і букетом білесеньких та синіх квіточок, які зірве на пустирі біля старої церкви. Це буде перше в його житті вино (яке ж, млять, несмачне) і перша (власна) смерть.

Плівка, що її розкручує Гермес Трисмегіст, торохтить, цокає чорним язиком, проговорює, виспівує (язиче, язиче, лихо тебе кличе). Вдивляєшся в епізоди, перемотуєш, дивуєшся. Гермесе, що ти робиш. Ти сказився. Примара й омана. Не могло бути в мене такої коханки. Та ще так рано. Нам із Габою тут ніяк не більше дванадцяти-тринадцяти років. Балкон відкритий, як прірва в небо. Кричать діти і птахи. Вітер ходить кімнатами.

Пам’ять — загадкова і смішна штука, яка кожного разу належить іншій людині, що мешкала в якомусь небаченому світі. І особи цієї більше нема, і життя, і світу такого ніколи не буде та, відверто кажучи, ніколи й не було. А що ж тоді було? Все ж таки щось відбувалося з нами протягом таких-то і таких-то років. Може, не тільки з тобою, зі мною, з нами і, напевно, не тільки в цьому житті. Але все ж таки щось мало місце, і саме місце теж мало певні координати. Чи ні?

У житті як у житі: легко втрачати миті. Легко забувати, які саме піпетки, бюретки, колби, циліндри, мензурки, тиглі, чашки для випаровування, а також ступки з товкачиками полюбляла твоя перша коханка. Особливо, звичайно, це стосується товкачиків. Бо в товкачиках вона розумілася як ніхто. Як ніхто і ніколи. О ці товкачики, о ці ступки. Це одвічне бажання змішувати і товкти.

***

Габінський нарешті піднявся на поверхню на Золотих Воротах. Двадцять дев’ята станція Київського метрополітену. Дощить, але народу біля метро багато. Тут завжди так. Сирецько-Печерська лінія. У небі повзуть темно-сині брили. Сформувалися над Балтикою і припливли сюди, на станцію, яка працює з тридцять першого грудня вісімдесят дев’ятого року минулого століття, щоби псувати людям настрій. Відчуття вологості вбиває впевненість у собі. І тільки круглі колони, візантійські капітелі й мозаїчні панно, тільки вічний темно-сірий граніт якось підтримує волю до руху, якщо вже не до праці. За версією The Daily Telegraph, одна з двадцяти двох найгарніших станцій Європи. Кий, Щек, Хорив, Либідь, Дір, Аскольд, Ігор Рюрикович, вельмишановна княгиня Ольга, ну і далі, до самого Данила Романовича. Тобто всі наші тут, всі на місці, можна так не перейматися. Все одно твоє божевілля тебе знайде. Ось тут тобі Софійський собор, а там тоді Десятинна церква, туточки Ірининська, а там отою Михайлівський собор. Кирилівська, Богородиця на Пирогощі, Спас на Берестові, Успенський. Дехто каже, що православ’я принесло тільки горя київським людям. Та щось не схоже на те. Принаймні грифони вийшли дуже добре. Такі класнющі, що йомайо.

Ви тільки подивіться на них. Один Галібей, інший Баблюк. Дехто вважає, що їх звуть Бегма і Бедзик, але то маячня. Вони окликаються тільки на Галібея і Баблюка. Щоправда, інколи Баблюк вважає, що він Галібей, а Галібей вперто асоціює себе тільки з Баблюком. Ти йому — Галібей, сонечко, йди на ручки. А він — ні. Морду крутить. Зажерлося, падло середньовічне.

Габа любив цих звірів, тому що грифони, вочевидь, є цілком міфічними істотами: кожен з них і орел, і лев. Як і всі переселенці світу, ці звірі цілком безвідповідальні, а в такі вечори, як цей, ще й безпорадні. Що з нього візьмеш, із цього грифона, як утішиш? Хвіст довгий, прекрасний. У даному випадку чомусь трикутний. Характер грайливий, примхливий. Ось тобі й весь грифон. Баблюк впевнений, що уособлює своєю статтю Сонце, силу і пильність розуму. Галібей відповідає за швидкість покарання і відплати. У перші місяці перебування в Києві Габа подовгу бавився з ними, підгодовував бідолашних пиріжками з маком, які купував у «Ярославні», і врешті-решт вони почали його впізнавати.

Зустріч була призначена на Ярославовому Валу в саме тій «Ярославні», де пиріжечки і кава, вино, коньяк і узвар. Ліхтарі мерехтіли. Люди поспішали. Навколо пливли усміхнені обличчя. Балтійські хмари давали затишок і повільний нудний дрібненький дощ. Молоді та старенькі, українськомовні та англомовні — всі чомусь раділи. Безперечно, серед них були й читачі James Augustine Aloysius Joyce. І це трішки дивувало. Як їм це вдається, дійсно, читати такі розумні книжки, коли у світі, маємо на увазі український світ, триває війна, чи, як то кажуть, продовжується АТО.

Габа так ніколи й не зрозумів, що воно означає, це АТО. Можливо, це перекладається як «аутентичні типи обсервування». Але до чого тут війна на Сході? До чого та нещадна смерть, що збирає свій врожай на цих теренах? До чого розпач, що жевріє в серці й не зникає навіть уві сні? У свідомих сновидіннях Габінський все частіше опинявся у дивному місті, тому самому, з яким познайомився ще в останні донецькі місяці. Там на рівних правах мешкали люди і ляльки. Суцільний жах, але жодним чином ніяке не АТО. А все ж, якщо річ в обсервуванні, то до чого цей постійний біль, що виїдає нутрощі й вичавлює з мозку не тільки раба і рибу, грака і рака, а й реальність як таку?

Та нє, все зрозуміло. Українська влада напрацьовує навички селекції і схематизації натурних спостережень. Кожен пристойний Леонардо да Вінчі мусить оволодіти цією навичкою спрощувати натуру, щоби втиснути її у свою талановиту особистість. Ці методи відомі з давніх часів. Майже з доісторичних. Ще Шиллер зауважив, що естетичне і творче прагнення непомітно будує посеред страшного світу веселе царство гри і безпеки. Воно, так би мовити, звільняє людей від усього, що тисне на них як у фізичному, так і в психологічному розумінні цього слова. От звідсіля й АТО. Узагальнення та схематизація — ось два стовпчики, на яких нас із тобою повісили, брате. І ми з тобою там теліпаємося, метляємося, мотаємося, а іноді навіть хилитаємося там, приблизно як два веселі опудала в кукурудзі. Намальовані обличчя, чорне від дощів та вітрів манаття, замість сердець, з’їдених окупантами, — тополиний кийок. Дражнять страшилу птахи, манять його дороги, тільки куди він піде, убогий та одноногий. Та ще, млять, і російськомовний. Вибачте, шановні, що не в риму.

Окинувши оком приміщення, Габа не побачив людини, що призначила йому зустріч. З іншого боку, словесний портрет, який намалював Петро Петренко, може і не відповідати життєвій правді. Та це ніяка не проблема. Принаймні Габа на своїй