Читати книгу - "Мондеґрін"

сторінці фейсбуку виглядав так само, як і в житті: похмуро й ніяково.

— Забажає знайти — знайде, — сказав він собі, взяв узвару, коньяку і булочку з маком, повісив свою шкуратянку на спинку стільця, ще раз оглянувся. «Ярославна» тихенько погойдувалася на хвилях часу. Люди плинули повз неї. Мимо великих вікон пропливала вулиця, протилежні будинки, зірки, автівки, жіночі посмішки, минуле життя, і навколо всього цього кружляла, як Юпітер навколо Сонця, зона АТО.

— Щоб наша ляля нас не цуралась, — сказав Габа, підніс коньяк, понюхав, відчув солодкуватий аромат справжнього Закарпаття і зробив ковточок. Рідина виявилася настільки приємною, що він не втримався і випив усе, що купив. Подумав і придбав ще порцію густого запашного бурштину.

— А я, здається, вас розшукую, — продзеленчав веселий молодий дзвоник над правим вухом.

Габа вдихнув повітря, яке ще зберігало аромат коньяку, і обережно повернув голову. Невеличка молода жіночка у світло-сірому комбінезоні й зеленому плащі. На вибранця свого надів плащ своєї любові, подумав Габа, встав і вклонився.

— Габінський!

— Оле-Лукойє, — відрекомендувалося дівча і сіло на стілець напроти Габи.

— Що бажаєте? — галантно усміхнувся Габінський. — Кава, узвар, чай зелений-чорний, пляцок, булочка, чоколяд?

— Коньяку мені теж візьміть, будь ласка, — кивнула Оле, — і чорного чаю велике горнятко.

— Добре, ваша воля, — знизав плечима Габа, — а дядько Петрусьо нічого не скаже?

— О, цим не переймайтесь, — засміялася дівчина, — все ж таки мені не двадцять років, маю іноді право на солодке.

Габа замовляв собі й дівчинці коньяк та булочку з маком, чекав, поки наллють окріп у горнятко, і думав про те, що Оле виявилася зовсім не такою, якою він собі її уявляв. Щось Петрусьо переплутав. Після розмови з приятелем Габа чекав на тендітну сором’язливу, хоча й дуже серйозну дівчинку вісімнадцяти років. А тут двадцять, люди добрі, а може, якщо подумати, всі двадцять два чи навіть двадцять три! (двадцять п'ять?) І ніяка вона не сором’язлива. Молода приваблива жіночка. Оченята помірно веселі, фігурка струнка, дотепний комбінезон, плащик дитячого крою, рожева парасоля. І до того ж п’є коньяк. Ну чого, подумав Габа, я її можу навчити, Боже, скажи мені?

— Давайте вип’ємо за знайомство, — запропонувала дівчина. — Вуйко мій мені багато про вас розповідав. Казав, ви людина серйозна, чесна, дуже освічена, україномовна. Відрізняєте банош від зупи і загалом кандидат таких-то наук.

— Справді? — Габа знітився. — Чесно кажучи, ваш дядько перебільшує. Ще банош я туди-сюди, а от із зупою поки що не так гаразд, як би хотілося. Важкувато без навички.

— Але ви ж учений?

— Учений перевчений, — усміхнувся Габа. — Чесно кажучи, я погодився познайомитися з вами виключно тому, що Пеця Петрович за ці кілька місяців (днів? років?), які ми працюємо разом, став для мене майже рідною людиною. А так, то я не дуже тямлю, в якому контексті можуть розвиватися наші майбутні стосунки, якщо їм справді судилося розвиватись.

— Розумію, — засміялася Оле. — Може, невеличкий курс із естетики словесної художньої творчості? Здається, ви спеціаліст?

— А навіщо це жінці вашого віку? — Габа щиро здивувався.

Оле знову засміялася.

— Пробачте, — збентежився він, — я не до того, що молодим жінкам це не потрібно, а радше…

— Не напружуйтесь, — порадила Лукойє і підняла келих із коньяком. — За знайомство?

— За знайомство, — погодився Габінський.

Випив, вдихнув повітря, насичене навколишнім гомоном і запахами буфету, поглянув за вікна «Ярославни». На протилежному боці над хаотичним та різнокольоровим натовпом здіймався силует КБ. Очі в неї були сумні й тривожні. Курила вона, як і завжди, папіроску, і по її очах було видно, що почувається вона не дуже добре. Не звикла до людей, подумав Габа з жалістю, постійно на самоті, крім мене, знайомих у місті немає, та ще травматичний досвід автентичного обсервування. Потрібно якось врешті-решт щось із цим робити.

— Куди ви дивитеся? — поцікавилася Оле і почала їсти булочку з маком.

— Та так, — знизав плечима Габа і відвів очі від вікна, — знайома постать промайнула. То ви кажете, що бажаєте стати студенткою? Який напрям вас більше цікавить? Я так розумію, що технічні вузи — це трішечки не для вас? І це на щастя, бо я і техніка — речі несумісні…

— Річ у тому, — Оле поклала недоїдену булочку на тарілку, — що я вже два роки як аспірантка педагогічного факультету Чернівецького національного університету. Наступного року маю надію захистити кандидатську.

Габа подумав хвилинку. Знову глянув за вікно. Кобиляча Голова зникла. Вітер розгулявся, але балтійські брили нікуди не поділися. Вони чорніли, синіли і кружляли над містом, ставало ясно, що дощ не вщухне до ранку.

— Чесно кажучи, тепер я вже зовсім нічого не розумію. А навіщо тоді я? В чому сенс?

— Він у тому, — весело пояснила Лукойє, — що дядечко Петро вважає, ніби його племінниця вже достатньо розумна, і настав час ставати щасливою.

— У матримоніальному сенсі цього слова?

— Авжеж, — кивнула вона і щиро засміялася. — Та ви не лякайтеся. Це так вважає дядечко, не я.

— Не бажаєте стати щасливою? — серйозно зацікавився Габа.

— Я щаслива, і в мене все гаразд.

— То що ж ми в такому разі будемо з вами робити? — розвів руками Габінський. — Навіщо ми з вами зустрілися, навіщо п’ємо цей коньяк? У часи війни гуманітаріям потрібно мати чітке розуміння власних мотивів, наслідків та їхніх причин.

— Знаєте, — засміялася Оле, — дядько постійно намагається мене з кимось познайомити, але ж я не з усіма познайомитися бажаю. Та коли він розказав про те, як ви освящали бакалію, це мене дійсно вразило. А крім того, вечір у мене вільний, ось і вирішила, що нічого поганого в тому не буде.

Лукойє замовкла, кілька секунд вивчала літню пару за сусіднім столиком, відпила чаю, відкусила пляцок.

— Що скажете?

Габа спочатку нічого не сказав, тільки з’їв невеличкий шматочок булочки, а потім зауважив:

— Я так розумію, він попросив мене, щоб я типу навчав вас, хоча вас навчати нема вже чого, а вам сказав, що я божевільний і мені потрібне спілкування? Так? От за що я не люблю Петра, так за це постійне піклування про мене. Чого не відняти у киян, так це абсолютної неповаги до внутрішнього крихкого світу переміщеної особи.

— Ви не зрозуміли…

— Я казав йому вже, — Габінський відчув, як у нетрях його багатоокого «я» підіймає голову Бджола Великого Гніву, — що не божевільний, більш того, ходжу регулярно до психіатра, тому в мене наразі все гаразд. Тільки іноді голова болить. Зрештою, це нікого не повинно обходити…

Габа спітнів (хробак — личинка комахи), йому засяяла усмішка та сріблясті окуляри Лаврентія. Схопившись за голову (яка живе в землі),