Читати книгу - "Сірі бджоли"

підвіконні стояв, про мерця, який у полі лежить, нагадав.

— Треба його прибрати! — вирішив Сергійович і дивовижну сміливість у своїх грудях відчув.

Прихопивши з дому бінокль, вийшов на межу городу. Окуляри до очей підніс. Лежить мрець у тій самій позі, потилицею до Малої Староградівки, до нього, до Сергійовича, повернутий.

Присів Сергійович до столу. Записку настрочив: «Пашка! Я до мерця полізу, може, прикопаю трохи. Якщо уб’ють, забери мене з поля одразу. Поховаєш біля батьків. І тоді все, що в хаті є, — твоє буде! Прощавай!»

Хвилин за десять, зігнутий, поспішав Сергійович білим полем донизу. Права рука, рукавицею утеплена, саперну лопатку тримала. Чим нижче він полем засніженим спускався, до зламу землі, за котрим уже інше, але таке ж поле, вгору піднімалося, тим страшніше йому було.

Діставшись до засніженого злому — ось куди свіжий сніг з його городу «скотився», подивився він на небо. Опустилося воно так низько, ніби стеля темного шкільного спортзалу. Темнота вечірня занурювалася у білий сніг, робила його сірим. Сірий колір Сергійович з дитинства любив. Але зараз його сірий колір не тішив. Він раптом подумав, що одяг на ньому темний, і на снігу — був би зараз день чи ранок — він така ж велика і видима пляма для будь-якого снайпера, як і той, убитий, до якого він зараз повзе.

Далі Сергійович по-пластунськи поліз, тільки іноді колінами у снігову кору впирався, щоб тіло втомлене швидше уперед просунути. Біля мерця всівся. Віддихався. Озирнувся на поле, яке перетнув. Йшло воно кудись у морок. Навіть ближніх дерев саду свого роздивитися пасічник не зміг.

Улігся на бік обличчям до потилиці убитого, рукавиці зняв і обмацав-перевірив усі кишені мерзлого камуфляжу. Навіть у внутрішні заліз, і в кишені штанів також. Кругом пусто. Ні документів. Ні телефону. Нічого. Схилився над мерцем, помітив на білому вусі, що до неба дослухалося, маленьку золоту сережку. «Модник!» — фиркнув Сергійович, а погляд його тим часом уже на мертвій руці, що за дуло автомат тримала, зупинився. Правда, автомат весь, окрім дула, під сніговою корою лежав. І ще щось поряд з автоматом снігову кору угору сантиметрів на двадцять горбило.

— Сумка, чи що? — зацікавився Сергійович, переліз через труп, лопаткою бугор розгріб і бік наплічника блакитного, зовсім не військового, побачив. Ухватився за лямку, потягнув на себе. З хрускотом, долаючи напруженою рукою спротив, вирвав він зі снігового полону наплічник і зрозумів, що ваги в ньому кілограмів зо п’ять чи шість! Усередину заглянув. А там пакети з цукерками різними. «Червоний мак» Сергійович одразу по обгортці впізнав — такі у них у сільмазі продавалися. Засунув руку глибше, щоб до дна наплічника дістати. Цукерки — як лід! А окрім них — нічого!

«Солодке полюбляв, чи що?» — подумав Сергійович.

Озирнувся на вбитого. Уявив собі, як він тут йшов чи повз. Явно до лісосмуги поспішав. Значить, зліва десь і рана мала бути. Але ж лежить він лівим боком догори?! Придивився Сергійович до вбитого, але смертельної рани не виявив.

Натягнув рукавиці на змерзлі руки, спробував копнути лопаткою сніг, а наст міцний, та і снігу під ним майже немає — лише земля мерзла. Зрозумів пасічник, що ні снігом, ні землею прикопати убитого не вийде. Провів він лопаткою, як ножем, по насту. Вирізав квадрат затверділої сніжної кірки. Взяв у руки. Важкою кірка виявилася. Узявся Сергійович шматки насту вирізати довкола убитого і труп ними закривати, закладати. Хистка спочатку конструкція, з якої раз по раз якісь шматки зісковзували, поступово ставала все міцніша і надійніша.

— Ну досить вже! — зупинив себе втомлений пасічник, озираючись і оцінюючи зроблене: кори сніжної він метрів п’ятнадцять-двадцять зрізав. А значить, вся ця вага тепер на покійника давила. Давила, але і захищала його і від стороннього ока, і від голодного вороння, котре, мабуть, тільки через холоди ще сюди не дісталося і очі йому не виклювало.

Доповз Сергійович до злому. І важкість у ногах відчув. Промерзли штани наскрізь. Та і ноги від холоду замлівали. Повзти назад важче було, в одній руці лопатка, у другій рюкзак. Задуха мучила, кашель проривався. Як перепочив на зламі, до городу свого дістався, ліву гомілку судома звела. І далі, на своїй власній землі, повз він до саду і дому, як поранений.

Відкрив незамкнені двері. Він їх незамкненими для свого ворога-приятеля залишив. Бо ж як би інакше Пашка записку прочитав, якби господаря дому вбили?

Стягнув із тріском промерзлу куртку. І штани стягнув. Як роздягнувся, стало йому холодно. Засипав він до буржуйки піввідра вугілля. Туди ж записку для Пашки кинув. Вдягнувся у сухе. Два стільці спинками до пічки поставив. На спинку одного куртку повісив сушитися, на спинку другого — штани. А черевики прямо перед дверцятами буржуйки.

«Випити б оце, щоб зігрітися?» — подумав. Але діставати медову настоянку не схотів, а «казенка» вже його навчила. Тепер її можна було хіба тільки для розтирання використовувати, але аж ніяк не вживати! Хіба як Пашка херню якусь утне, то пригостити його, щоб покарати!

10

Увесь наступний день відлежувався Сергійович, прислухаючись до себе, як до рідної дитинки, що прихворіла. І кашель свій власний як чужий прослухував, ніби розділився він тимчасово на двох: на себе-хворого і себе-цілителя. Так уже не раз бувало. Так взагалі з кожним буває, хто один, сам по собі живе! Він же тоді і поваром, і їдоком був. І прибиральником, і тим, хто чистоті радіє. Правда, щоб відлежатися, довелося йому «зламаному» учорашнім повзанням по морозу під українські позиції, вугілля до хати внести, та й водою з колодязя запастися.

От і приготувався Сергійович, як людина, яка ніколи ні на чию допомогу не розраховує, відлежуватися ґрунтовно і ретельно. Адже відповідав він за своє здоров’я не лише перед собою, але і перед бджолами! Раптом що з ним трапиться, загинуть вони у всій своїй незліченності, а бути, хай і не з власної волі, душогубом сотень тисяч бджолиних душ йому ніяк не можна було.

Такий гріх, така тяжкість знайде його і після смерті там, де б не був його останній подих! Знайде і спокою не дасть: змусить вмерти ще і ще раз, за кожну померлу з його вини бджолу, і не важливо: трутень то був чи матка бджоли! Все одно! І буде він, уже мертвий, помирати і помирати нескінченно, доки не опиниться на такій пекельній глибині смерті, нижче якої нікому