Читати книгу - "Сірі бджоли"

на пляжі повалятися, засмаглим приїхати... У мене там знайомий є — на з’їзді пасічників познайомилися. Татарин, Ахтем Мустафаєв. Також пасічник. У гості кликав, а не вийшло поки...

— Ну, колись вийде! — спробував парубок втішити Сергійовича.

— Можливо, — погодився той. Раптом погляд його спохмурнів, ніби згадав він щось неприємне. — А чого ви труп з поля не заберете? Він же до вас так близько?

— Який? У камуфляжі? — Петро напружився.

— Ну так! Може, його вже і снігом замело. Я вчора не дивився.

— Не замело. — Парубок зітхнув. — Вітер сніг відніс. Не наш він. А посилати людей за ним небезпечно. Там на полі під снігом розтяжки, та і сам труп могли замінувати. Нехай «сєпари» забирають! Їхній то хлопець!

— Вони полізуть забирати, а ви їх з кулеметів? — єхидно спитав хазяїн дому.

— Якщо без зброї і з білою ганчіркою полізуть, то нехай забирають!

— Он як! Так вони кажуть, що то не їх вояк! — промовив Сергійович і враз пошкодував про сказане.

— А коли це ви з ними говорили? — Петро примружився і погляд його став холодним і ворожим.

— Це не я, це Пашка, сусід мій, з Шевченка! Вони до нього приходили, то він і спитав.

— Угу, — мугикнув парубок, ніби висновки зробив. — Ну якщо не їх і не наш, то, значить, з «третьої сили»!

— А що то за «третя сила»? — зацікавився пасічник.

— А хто його знає! У нас кажуть, що хтось анонімно з нами проти них воює. А у них кажуть навпаки — з ними проти нас. Може, це якийсь спецназ, що і проти них і проти нас. Тому у нас радіють, коли вони там когось завалять, а у них — коли у нашому тилу у наш таки БМП хтось із гранатомета вистрілить...

— Може, тобі меду з собою? — запропонував Сергійович солдатові.

— Та я ще не йду, — Петро напружено посміхнувся. — Меду не треба. Хіба що тут, до чаю.

— Так-так, звичайно! — заметушився Сергійович, нагнувся, дістав з підлоги літрову банку.

Знову запала мовчанка, але порушувати її Сергійовичу більше не хотілося. Правда, хвилин за кілька він знову перейменуванням вулиць зацікавився.

— На що перейменовують? — спитав майже пошепки.

— Ну, якщо вулиця Маркса чи Леніна, то на Бандеру чи якогось письменника, — сказав солдат.

— На письменника краще, — висловив думку Сергійович. — Ми ось, до речі, зараз на вулиці Леніна сидимо.

— Коли війна закінчиться — перейменують обов’язково, — твердо заявив парубок.

— А якщо я сам захочу нову назву обрати?

— Можна, тільки треба з рештою жителів вулиці разом вирішити. А потім до міської ради звернутися.

— Це не скоро, — хмикнув Сергійович. — Ой не скоро!

— Ну я таки піду, — Петро зняв зі спинки стільця автомат, на плече повісив. Лівою рукою шапку-балаклаву зі столу забрав, а правою у карман теплої камуфляжної куртки поліз і витягнув звідти гранату РГД-5. Поклав поряд з чашкою.

— Це вам, — сказав, з повагою на хазяїна глянувши. — Незручно якось у чужу хату без подарунка! З пустими руками...

— Так а... — знітився Сергійович. — Нащо вона мені?

— Для самооборони. Не знадобиться — після війни на городі закопаєте! Як хочете, можу вам мобільний зарядити у нас генератор потужний, навіть пральну машину тягне!

Сергійович розгубився спочатку, але на мить. Витягнув з ящика серванта мобільний із зарядкою. Простягнув Петрові.

Піднявся солдат, сховав дріт і телефон у кишеню куртки. Ще стоячи, не відходячи від столу, меду на останок із банки зачерпнув ложкою і до рота її відправив. Облизав жадібно.

— Якщо допомога треба буде — білу ганчірку на гілку дерева у саду прив’яжіть! Щоб видно було! — сказав хазяїну і пішов у темноту.

— Білу ганчірку? — пошепки повторив пасічник.

Замкнув двері. З трьох свічок дві загасив. Здивувався, що настрій дивним чином через несподіване спілкування з військовим покращився. Ніби розважили його цікавою телепередачею!

«Добрий хлопець, — подумав він, дивлячись на гранату. — Треба було його більше про новини розпитати».

9

Вранці у Сергійовича голова гула як дзвін. З виразу обличчя можна було подумати, що болять у нього всі внутрішні органи разом. Він вже і води холодної із чайника випив, і ложку цукру в роті тримав, доки той не розтанув. Не допомагало. Злий його погляд все до столу повертався, де з учорашньої півночі відкрита пляшка горілки стояла і чарка поруч. Підбив його нечистий відзначити візит незваного гостя військового! З іншого боку, добре, що відзначати він став вже після того, як гість у ніч пішов. Ну не в ніч, то в темінь. Адже якби і гість випив, то хтозна, чи дістався б він назад до свого бліндажа? Боляче йому було і прикро! Скільки він там випив? Від сили, чарок зо п’ять, не більше! А значить, не він у своєму жахливому самопочутті винен! Це горілка-казенка винна — «пальонка» виявилася! Він її ще до війни у сільмазі купив! І що тепер робить? Лікарів ніяких! Ліків немає! Тільки бджолині! Сільмаг давно закритий! Навіть продавщицю не виматюкаєш за те, що отруту продає!

Поліз Сергійович до серванта, дістав коробку з «бджолиними» ліками. Відкрив маленьку баночку з утрамбованою пергою. Відколупав ложечкою перги, кинув у чашку. Додав води з чайника і ложку меду з банки. Розмішував, доки напій однорідним не став. Випив повільними ковтками. Здалося, що допомагає. Чи то ґвалт у голові втишився, чи то думки у Сергійовича виструнчилися, більш ясно зазвучали. І перша думка одразу злякала: «А граната ж де?»

Знову, але вже тепер не роздратовано, а злякано подивився він на стіл. Нема солдатського подарунка! Повисовував ящики серванта — і там немає! Став кімнатою нервово соватися, зазирати під подушку, по закутках. Навіть до відра з вугіллям зазирнув! І зрозумів, що вночі надвір виходив! Взувся. Визирнув на мороз — видно ще було, пів на другу. Сніг у дворі витоптаний. Сліди до сараю-зимівника бджолиного ведуть, і до сараю-гаража, і навіть до хвіртки надвірної! Поки ходив своїми слідами, у сараї зазирав, головний біль ущух.

«Знайдеться! Не міг я її далеко засунути!» — подумав Сергійович, дозволяючи собі таким чином до хати повернутися.

Але у хаті нова турбота його охопила. Бінокль, що на