Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

вони зіткнулися, була внутрішньою. До грудня 1917-го українські більшовики офіційно називали себе членами Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків), проте в українській мові нема відповідника російському слову «российская» в назві партії. У російській мові це слово означає територіальну характеристику, без етнічної конотації, тобто загальний для всієї імперії, проте в українській мові російська означає те саме, що й русская. З урахуванням цього важко уникнути бачення протистояння між Центральною Радою та російськими більшовиками як боротьби пригнобленої нації з нацією-гнобителем. У результаті більшовики південно-західної регіональної організації (Україна, за винятком Донбасу та Харкова) спитали дозволу в російського більшовицького керівництва називати себе «соціал-демократією України». Дозвіл їм дали, проте від імені партії Свердлов застеріг, що, хоча й зміна імені була допустимою, «створення окремої, української партії, хоч би як вона називалася, хоч би яку програму вона ухвалила, ми вважаємо небажаним»[88].

На київській нараді більшовиків у грудні нову назву було прийнято, хоча й не без опору з боку таких людей, як Євгенія Бош, котра вважала навіть цей крок неприйнятною поступкою українському шовінізму[89]. Більшовикам також потрібен був привід виступати проти Центральної Ради та уникати національного питання. Полтавський більшовик Василь Шахрай заявив, що відмова Центральної Ради визнавати легітимність уряду Леніна й те, що вона водночас підтримувала дружні стосунки з антикомуністичним режимом донських козаків під проводом генерала Каледіна, свідчить, що Рада на боці контрреволюції. Його пояснення було таким:

Уся Росія розкололася на дві частини — на буржуазну та пролетарську. Центр однієї — в Пітері, а другої — на Дону. Рада на боці другої. Потрібно викривати її реакційність і таким чином відірвати від неї солдатів, робітників і найбідніше селянство. Коли вдасться перемогти Каледіна, то й Раду буде переможено. У нашій резолюції слід вказати, що: 1) Рада зрадила ті маси, від імені яких вона говорить; 2) ми боремося не проти Ради взагалі, а проти цієї Ради з її реакційним складом[90].

Шахрай, який згодом стане одним із найактивніших борців за незалежну радянську Україну та Українську комуністичну партію, на цьому етапі стверджував, що українське політичне відокремлення від Росії[91] вимагає утворення територіальної більшовицької організації. Його вимоги обмежилися тим, що назва такої організації мусить бути «РСДРП(б) на Україні». Саме П’ятаков[92] разом із Затонським і Горвіцем наполягали на тому, що з назви обласної організації партії слід прибрати слово «російська» і що її слід назвати «соціал-демократичною партією України»[93]. Після з’їзду було ухвалено документ із новою назвою обласної організації[94] за підписом Затонського, одного з небагатьох українців серед більшовицького проводу. Документ проголошував, що відтепер це більшовицька партія для українців і що українці можуть її підтримувати[95].

Всеукраїнський з’їзд совітів[96], який відкрився відразу після більшовицького з’їзду, став перемогою для українських соціалістів. Хоча українські соціалісти спершу відмовлялися від ідеї скликати цей з’їзд, вони скористалися такою нагодою перетворити свою широку підтримку серед сільського населення на більшість мандатів під час з’їзду. Зрештою, це мав бути з’їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів. Кому ж представляти селян, як не кооперативам та іншим сільським організаціям? Організацією, яка могла змобілізувати велику кількість селян за відносно короткий час, була Всеукраїнська селянська спілка, дуже близька до УПСР. І навіть радянські джерела погоджуються з тим, що саме вона мала свій комітет у кожному українському селі[97]. По всіх селах Спілка зверталася із закликом до селянських організацій, щоб ті послали на з’їзд якомога більше представників[98]. У результаті переважно більшовицькі делегації міських совітів опинилися серед сільських депутатів, яких було в рази більше. Винниченко та інші видатні українські діячі звернулися до учасників зборів і сформулювали питання в суто національних категоріях: українці проти росіян. Більшовики опинилися в безнадійній меншості, тож не мали іншого вибору, як оголосити цей з’їзд нерепрезентативним та покинути його в товаристві кількох однодумців, щоб провести свій з’їзд у Харкові. Решта — тобто більшість — просто висловили свою підтримку Раді й пішли на перерву[99].

У цей самий час більшовицький провід у Росії зневірився в можливостях українських більшовиків коли-небудь узагалі взяти владу в Україні своїми силами, тож вони надіслали Центральній Раді ультиматум із погрозами війни, якщо та не перестане роззброювати більшовицькі військові загони й не поверне свої штики супроти Каледіна[100]. Присутні на з’їзді більшовики в момент, коли надійшов ультиматум, наполягали на тому, що це непорозуміння, помилка, яку можна було виправити без кровопролиття[101]. Проте це не була помилка.

До захоплення влади Ленін намагався маніпулювати українським питанням, щоб послабити Тимчасовий уряд, і навіть вдавався до вигадок, мовляв, українці не так хотітимуть від’єднатися від більшовицького уряду, як прагнутимуть незалежності від «буржуазного» режиму[102].

Після захоплення влади Ленін повністю відкинув усі свої попередні твердження щодо прав націй на самовизначення[103] та активно взявся за насадження свого режиму в Україні. Здається, станом на кінець 1917 року єдиним способом вирішити всі його проблеми було цілковите захоплення України. Саме тут він міг отримати зерно, щоб нагодувати голодні російські міста. Тут він міг узяти залізну руду й вугілля. Один із перших офіційних кроків Леніна — призначення Серго Орджонікідзе «надзвичайним і повноважним комісаром Району України», головним завданням якого було збирати збіжжя[104]. Призначення комісара «Району України» супроти бажання місцевого уряду чітко вказує на те, що Ленін не сприймав право націй на самовизначення бодай із якоюсь долею серйозності.

До того як на Україну кинули більшовицькі війська, завдання Орджонікідзе було справді непростим. Член управи Катеринославського продовольчого комітету, який був присутнім під час звернення ленінського емісара, згадує: попри звинувачення, що своїми діями цей орган хоче «голодом заморити петербурзьких та московських робітників», і попри заклик скинути «контрреволюційну» управу», Орджонікідзе поїхав із міста з пустими руками[105]. Щойно розпочалося більшовицьке вторгнення в Україну та окупація, Ленін слав йому телеграму за телеграмою. Однієї з них, датованої 28 (15) січня 1918 року та адресованої Орджонікідзе й військовому командирові Антонову-Овсієнку, достатньо, щоб проілюструвати тон і зміст вимог:

Ради Бога, вживайте найбільш енергійніших та революційних заходів для відправки х л і б а,   х л і б а   і   х л і б а!!! Інакше Пітер може сконати. Окремі потяги й загони. Збирання та зсипання. Проводжати потяги. Повідомляти щодня.

Ради Бога![106]

У більшовицькій Росії, де режимові Леніна, по суті, було нічого запропонувати селянам в обмін на їхню сільськогосподарську продукцію, совіти відряджали загони з