Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Партійне керівництво УПСФ було найбільш освіченим, проте серед усіх основних українських партій їхній електорат був найменш численним. Товариство українських поступовців змінило свою назву на соціалістів-федералістів у 1917-му, і місце цієї партії в політичному спектрі України можна порівняти з роллю партії кадетів у Росії[69]. Вони офіційно виступали проти всіх революційних експериментів, тому Винниченко пізніше назвав їх «теж соціалістами», тобто соціалістами лише за назвою[70]. Його визначення достеменно відповідало дійсності.
Коли Ленін захопив владу в Петрограді, Київський совіт робітничих депутатів міцно тримали в руках місцеві більшовики під проводом Юрія П’ятакова та Євгенії Бош. Серед більшовиків П’ятаков та Бош були найбільшими прихильниками поглядів Рози Люксембурґ на національне питання. У 1915 році вони долучилися до Миколи Бухаріна в запереченні національного самовизначення як реакційного та утопічного, якого неможливо досягти за капіталізму і яке само собою стає неактуальним і взагалі відпадає як питання за умов соціалізму[71]. У квітні 1917-го на Всеросійській конференції РСДРП(б)[72] П’ятаков був провідником тих, хто закликав більшовиків відмовитися від підтримки права націй на самовизначення, аргументуючи це тим, що такі поступки неминуче зіграють на руки «дрібнобуржуазній реакції», такій як УСДРП[73]. Його тісні контакти з українським національним рухом, осердя якого було в Києві, переконали його, що виступаючи за право на самовизначення й водночас не радячи його реалізовувати місцеві більшовики опиняться в скрутному становищі. Краще було сказати, що національного гноблення за імперіалізму не уникнути, оскільки воно є його наслідком[74]. Окрім того, він стверджував, що основні вимоги українського руху суперечили інтересам пролетаріату. Росія просто не змогла б вижити без українського цукру, вугілля, збіжжя тощо. Якби економічні зв’язки між Росією та Україною було розірвано, обидві країни втратили б свою економічну спроможність, промисловість зупинилася б, а робітники лишилися б без роботи[75]. Оскільки партія відкинула його позицію щодо національного питання, найкращою публічною стратегією для нього стала мовчанка[76].
У кожному разі Тимчасовий уряд був головним ворогом і для більшовиків, і для Центральної Ради. П’ятаков вважав, що Центральну Раду можна підтримати в її протистоянні з Тимчасовим урядом, а в серпні група більшовиків у Раді навіть зайшла так далеко, що проголосила резолюцію, у якій засуджувала російський імперіалізм та висловлювала свою підтримку територіальної автономії України[77]. Після падіння Тимчасового уряду більшовики приєдналися до ЦР у спільному Комітеті захисту революції в Україні та боролися пліч-о-пліч із місцевими військовими формуваннями, що були лояльними до Керенського. Проте щойно спільного ворога було подолано, тимчасовий союз цих сил розпався[78].
Українські соціалісти, в унісон із тогочасною думкою загалу, гадали, що більшовики швидко зазнають поразки, а це, своєю чергою, відкриє можливість для контрреволюції. Орган УСДРП — «Робітнича газета» — почала свій репортаж про події в Петрограді зі слів: «Те, чого ми так боялися і чого так хотіли уникнути, сталося»[79]. Два дні потому ця сама газета назвала Жовтневу революцію «великою трагедією»[80]. Центральна Рада видала свій Третій Універсал, який проголошував автономну Українську Народну Республіку частиною небільшовицької Російської демократичної федерації та обіцяв земельні й соціальні реформи[81]. У той самий час низка провідних членів УСДРП почали шукати примирення з класом власників. Вони запевняли їх, що Третій Універсал не порушує права власності, а лише висловлює погляди Центральної Ради на ті питання, вирішення яких відкладено до загальнонаціональних Установчих зборів. У період цього міжвладдя вони навіть обіцяли застосувати війська для захисту власності[82]. Неспроможність дослухатися до бажань народних мас, особливо — до надій селянства на негайну земельну реформу, зрештою стала для Центральної Ради фатальною. Коли військові сили російських більшовиків наприкінці року почали вторгнення в Україну, селянство, колись прихильне до Ради, змінило своє ставлення в найкращому разі на нейтральне. Лояльне до Ради військо просто розпалося. Більшовики здобули легку перемогу, і лише втручання Центральних держав відібрало її в них[83].
Перша окупація України більшовиками
Восени 1917-го політична ситуація в Україні справді збивала з пантелику. Коли справа дійшла до з’ясування стосунків між більшовиками та Центральною Радою, треба було нарешті чітко розмежувати поняття «Рада» та «Совіт», оскільки, зрештою, ці два слова означали те саме різними мовами. Чи не була Рада якимось підрозділом або різновидом «Совіту»? У листопаді 1917 року Микола Порш, член Центрального комітету УСДРП та український генеральний секретар праці, зазначив, що «Центральна Рада за своїм складом є «Совітом» робітничих, селянських і солдатських депутатів, які були обрані на зборах селян, робітників і солдатів»[84]. Насправді багатьом було невтямки, хто ж за що виступає. У своїх спогадах Георгій Лапчинський пізніше писав, що «завжди на всіх зборах можна було почути від них, що, мовляв, вони „теж більшовики“, але „українські“ і стоять за те, щоб і на Україні влада перейшла радам, але дуже часто до цього додавалося, що Центральна Рада є також радянський „совітський“ орган»[85]. Аби сподобатися тим, хто почувався так само, більшовики взяли на озброєння таку стратегію: визнавати владу Центральної Ради до проведення з’їзду «совітів», який потім «переробив» би всеукраїнську Раду за тим форматом, який був би їм більше до вподоби.
Загалом по Україні більшовики були в меншості. Цей факт став дуже очевидним за результатами виборів до Всеросійських установчих зборів, що відбулися невдовзі після організованого Леніним перевороту в Петрограді. На цих єдиних у історії Росії демократичних виборах на території України українські політичні партії здобули 80 % голосів, тоді як більшовики — лише 10 %. У січні 1918 року на Українських установчих зборах, за умов трохи нижчої явки виборців, більшовики дещо покращили свій результат і здобули 17,3 %[86]. У будь-якому разі сподівання, що в Україні більшовики матимуть достатньо підтримки, аби своїми силами захопити владу, були абсолютно примарними. Навіть серед українських робітників меншовики мали більше підтримки, ніж у Росії[87].
Так чи інакше, у Києві більшовики наполегливо просували свої плани з проведення «з’їзду совітів». Перша проблема, з якою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933», після закриття браузера.