Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

і приклала до губ. І заплакала.

– Не плач, матусю! – сказав Йонас.

– Дівчинко! – закричав лисий. – А що ти ще поїсти принесла?

– Ліно, дай цей шматок панові Сталасу, – сказала мама. – Він голодний.

Пан Сталас. У лисого є прізвище. Я пішла до нього. Його охлялі руки були всі в зелено-фіолетових синцях. Я простягла йому шинку.

– Це ж для твоєї мами, – сказав він. – Що ще в тебе є?

– Оце і все, що він мені дав.

– Скільки вагонів у тому потязі?

– Не знаю, – сказала я. – Може, двадцять.

– Він сказав, що ми їдемо до Сибіру?

– Так.

– Мабуть, твій батько має рацію, – сказав він.

Мама вже плакала не так сильно. Я знову простягла їй шинку.

– Це для твоєї мами, – сказав лисий чоловік. – Простеж, щоб вона з’їла. Я все одно шинки не люблю. А зараз дай мені спокій.

– Він не хотів із нами йти, – пояснював мій брат пані Арвідене. – Вони з Ліною почали сперечатись, і він сказав, що піде перевірити ще кілька вагонів.

– Ми не сперечалися, – втрутилася я.

– Якщо вони його знайдуть надворі й дізнаються, що він – син офіцера… – пані Арвідене затулила обличчя руками.

Сивий чоловік похитав головою і став накручувати свій годинник. Я почувалася винною. Ну чому я не залишилася, не наполягла, щоб Андрюс повертався з нами? Я визирнула з вагона, сподіваючись його побачити.

Двоє радянських потягли платформою священика. Руки в нього були зв’язані, ряса забруднилася. За що священика? Та й нас усіх – за що?

13

Сонце встало – і температура у вагоні швидко зростала. Сирий запах сечі й випорожнень огортав усе брудною ковдрою. Андрюс не повертався, і пані Арвідене плакала так, що мені було страшно. Від провини я почувалася жахливо.

До вагона підійшов охоронець і приніс відро води й відро баланди.

Усі кинулися до тих відер.

– Стійте! – сказала панна Ґрибайте, ніби до учнів у класі. – Ми всі маємо взяти потрошку, щоб усім вистачило!

Сірувата баланда нагадувала харч для худоби. Деякі діти відмовлялися її їсти.

Йонас знайшов те, що передала мамина двоюрідна сестра Реґіна. У пакунку була маленька ковдра, ковбаса і кексик. Мама роздала всім по маленькому шматочку. Немовля й далі плакало. Она вже так само кричала й звивалася, як і дитина, котра й далі не їла і з рожевої стала якоюсь червонястою.

Минали години. Андрюса й далі не було.

Мама сіла коло мене.

– А який вигляд мав твій тато? – спитала вона, розгладжуючи мені коси й обіймаючи за плече.

– Непоганий, – збрехала я і поклала руку мамі на плече. – А чому нас забирають? Тому що тато працює в університеті? Це ж безглуздя якесь.

Лисий застогнав.

– Ну от він, – прошепотіла я. – Він же не викладач. Він простий колекціонер марок – і його везуть у Сибір.

– Він не простий колекціонер, – ледь чутно відказала мама. – Тут я не маю жодного сумніву. Він знає забагато.

– А що ж він знає?

Мама зітхнула, похитала головою.

– У Сталіна є план, моя хороша. Кремль зробить усе, щоб його втілити. Ти це розумієш. Він хоче забрати Литву в Радянський Союз, то він нас тимчасово вивозить.

– Але чому нас? – спитала я. – Вони вже торік увійшли в Литву. Хіба їм цього мало?

– Не лише з нами так, люба. Я гадаю, те саме коїться і в Латвії, Естонії, Фінляндії. Це дуже складно, – сказала мама. – Спробуй відпочити.

Я була дуже втомлена, але сон до мене не йшов. Я гадала, чи не їде зараз у якомусь потязі моя двоюрідна сестра Йоана. Може, вона там, де тато? Тато казав, що я можу йому допомогти, але як – коли ми справді їдемо до Сибіру? Я задрімала, думаючи про Андрюса, намагаючись побачити його лице.

Мої ноги самі зупинилися біля цієї роботи. Обличчя. Абсолютно чарівне, не схоже ні на що з того, що мені доводилося бачити. Портрет молодого чоловіка. Вуглиною. Кутики губ на портреті підіймались, але, попри усмішку, в цьому обличчі стояв такий біль, що мої очі наповнилися слізьми. Півтони у волоссі були дуже делікатно прописані, але водночас створювали чіткий контраст. Я підійшла ближче роздивитися, як це зроблено. Бездоганно. Як художник зумів зробити такі різкі тіні, ніде не залишивши пропуску чи відбитка пальця? Що це за художник, хто на портреті? Я подивилася на підпис – Мунк.

– Панночко, не відставайте, будь ласка. Це з іншої експозиції, – сказав екскурсовод.

Дехто з учнів потім нарікав. Ну як можна скаржитися, що тебе водили до художнього музею?! Я на цю екскурсію кілька місяців чекала.

Туфлі екскурсовода цокотіли по плитці підлоги. Моє тіло йшло вперед, але думкою я залишалася біля тієї картини, дивилася на те обличчя. Я потерла пальці. Злегка, але впевнено. Я не могла дочекатися, щоб спробувати.

Я сіла за стіл у своїй кімнаті. Відчувала, як бринить у руці вуглина від руху папером. Від її шурхоту поза шкірою бігли мурашки. Я закусила губу. Провела середнім пальцем по краю, пом’якшуючи жорстку лінію.

Не зовсім так само, але майже.

Я, водячи пальцем по пилу на підлозі, написала це прізвище – Мунк. Його картину я завжди впізнаю. А тато – мою. Ось що він мав на увазі. Він зможе знайти мене по намальованих слідах.

14

Коли я прокинулась, у вагоні було темно. Я вийшла в передню частину і висунулася, щоб подихати. Волосся розвіював вітер. Навколо мого обличчя неслася хвиля повітря, і я глибоко дихала. Захрускотів гравій. Я підвела голову, очікуючи побачити охоронця. Нікого не було.