Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

Знову хруснув гравій. Я опустила голову й глянула під потяг. Біля колеса скулилася темна постать. Вона простягнула до мене закривавлену руку, рука тремтіла. Я сахнулась і вже потім зрозуміла.

Андрюс.

Я озирнулася до мами. Її очі були заплющені, вона пригортала Йонаса. Я поглянула на платформу. Енкаведисти марширували на відстані десь двох вагонів, віддаляючись. Дівчинка з лялькою сиділа на колінах біля дверей. Я приклала палець до губ. Вона кивнула. Я звісилася з вагона, намагаючись діяти безгучно. Серце калатало, я пам’ятала націлене на мене дуло гвинтівки.

Я підійшла ближче й зупинилася. Десь поза платформою проїхала вантажівка, і її фари якусь мить пробігли понад вагоном. Андрюс дивився в одну точку, обличчя в нього було синє, розбите. Запухлі очі. Закривавлена сорочка, розсічені губи. Я присіла біля нього.

– Іти можеш?

– Трохи, – сказав він.

Я визирнула подивитися, що роблять вартові. Вони стояли колом і курили за чотири вагони від нас. Я злегка постукала в підлогу коло туалетної діри.

Висунулася та жінка, яка бурчала. Широко, нажахано розкрила очі.

– У мене Андрюс. Його треба посадити назад на потяг.

Вона остовпіло дивилася на мене.

– Чуєте? – прошепотіла я. – Його треба затягти назад. Ну ж бо!

Жінка сховалась. У вагоні почувся якийсь рух, а я озирнулася до вартових. Тоді перекинула закривавлену Андрюсову руку через плече, обхопивши його за пояс. Ми підвелись, обережно рушили до дверей. Сивий чоловік висунувся і дав нам знак: чекайте. Андрюс повис на моєму плечі, аж коліна в мене підігнулися. Я не знала, наскільки довго зможу його протримати.

– Уперед! – сказав сивий.

Я перекинула Андрюса чоловікові, і той разом з іншими потяг його у вагон.

Я озирнулася, що роблять вартові. Щойно поворухнулася, вони розвернулись і пішли до мене. Я у відчаї роззиралася, куди сховатися. Схопилася за дно вагона, вперлася в щось ногами, повисла під вагоном. Тупіт чобіт наближався, наближався, ось уже біля колеса. Я заплющила очі. Вони говорили російською. Чиркнув сірник, освітив чобіт вартового. Вони тихо перемовлялися. Руки в мене затремтіли, я судомно трималася. Ну швидше. Руки пітніли. Триматися міцно було важко. Ідіть. Мої мʼязи горіли. Вартові все балакали. Ну будь ласка. Я закусила губу. Проходьте! Десь гавкнув пес. Вартові пішли в той бік.

Мама й сивий затягли мене назад. Я вдарилась об відчинені двері, судомно віддихуючись. Дівчинка з лялькою приклала пальчик до губ і кивнула.

Я подивилася на Андрюса. Кров запеклася коло його зубів і в кутиках губ. Щелепа напухла. Я ненавиділа їх – і Радянський Союз, і НКВД. Я посіяла в серці зерно ненависті. Я поклялася, що воно виросте в могутнє дерево і коріння його задушить їх усіх.

– Як вони могли таке зробити? – спитала я вголос і роззирнулася вагоном. Усі мовчали. Як ми можемо захищати себе, коли всі настрашені й бояться промовити слово?

Говорити маю я. Я все запишу, замалюю. Я допоможу татові знайти нас.

Андрюс заворушив ногами. Я поглянула на нього.

– Дякую, – прошепотів він.

15

Я здригнулась і прокинулася поряд із Йонасом і Андрюсом. Двері вагона були замкнені. Люди почали панікувати.

Із двигунів зі свистом вилітала пара.

– Будь ласка, не рухайтеся без крайньої потреби, – звеліла панна Ґрибайте. – Треба, щоб завжди був доступ до туалету.

– Пані бібліотекарко, ви нам казку розкажете? – стала просити дівчинка з лялькою.

– Мамо, – запхинькав хтось малий, – мені страшно. Увімкни світло!

– Ні в кого ліхтаря немає? – спитав хтось.

– Ага, а в мене в кишені ще й обід із чотирьох страв, – буркнув лисий.

– Пане Сталасе, – сказала мама, – будь ласка, не треба: ми всі стараємося як можемо.

– Дівчинко, – розпорядився він, – визирни в оту дірку і розкажи, що там видно.

Я пішла в передню частину вагона й підтяглася.

– Сонце встає, – сказала я.

– Поезії не треба, – буркнув лисий. – Що там діється?

Паровоз знову свиснув, потім клацнув.

– Енкаведисти йдуть із гвинтівками понад поїздом, – сказала я. – Ще якісь люди в темних костюмах дивляться на вагони.

Ми відчули, як потяг смикнувся й рушив.

– Усюди на платформі лежать речі, – сказала я. – І багато їжі.

Люди застогнали. Станція була така моторошна, порожня, застигла, всіяна залишками того хаосу, який не так давно панував там. Тут і там валялося непарне взуття, виднів костур, відкрита дамська сумочка, осиротілий плюшевий ведмедик.

– Виїжджаємо зі станції, – розповіла я. Я витягла шию і подивилася вперед. – Там люди, – повела я далі. – І священик. Він молиться. Чоловік тримає велике розп’яття.

Священик підвів погляд, махнув кадилом і перехрестив наш потяг, який котив повз нього.

Він прийшов провести нас в останню путь.

16

Поки ми їхали, я розповідала про все, що видно з вікон. Про Неман, великі храми, будівлі, вулиці, навіть дерева. Люди схлипували. Литва ніколи не видавалася такою прекрасною. Квіти буяли неймовірними кольорами на тлі червневого пейзажу. А ми їхали крізь нього, і на вагоні нашому було написано: «Злодії та повії».

Минуло дві години, і потяг став сповільнюватися.

– Ми підходимо до станції, – сказала я.

– Що там написано на знаку? – спитав лисий.

Я почекала, доки потяг наблизиться.

– «Вільнюс». Ми… у Вільнюсі, – тихо промовила я.

Вільнюс. Столиця. Ми вчили в школі історію. Шістсот років тому великому князеві Гедиміну наснився сон. Він побачив залізного вовка, який стояв на високому пагорбі. Він спитав у жерця про цей сон, і той сказав князеві, що залізний вовк – знак великого, прекрасного й могутнього міста.

– Ліно, чи можна з вами поговорити?

Останні з моїх однокласників уже виходили. Я підійшла до столу вчительки.

– Ліно, – промовила вона, склавши руки на столі, – як видається, ви більше любите спілкуватися, ніж учитись.

Вона відкрила теку, що лежала перед нею. Шлунок у мене підкотився до горла. У теці лежали записки, які я писала однокласницям, із картинками. Зверху лежав малюнок із грецьким ню і портрет нашого красеня історика.