Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

до моїх батька й матері, що мешкали серед вуглярів у Ельвдальських лісах. Мати не довго думала та й приїхала аж сюди поговорити зі мною.

Прибула вона саме тоді, як майора не було вдома, а я з Альтрінгером та ще кількома гістьми сиділа коло столу. Я бачила, як вона зайшла до зали, але не відчувала, що то моя мати, Єсто Берлінгу. Я привіталася з нею, немов із чужою, й запросила сісти до столу та пообідати з нами.

Вона хотіла поговорити зі мною, як з дочкою, та я сказала, що вона помиляється, що мої батьки обоє померли в день мого шлюбу.

Вона пристала на таку гру. Їй було вже сімдесят вісім років, і вона здолала за три дні двадцять миль. Без зайвих церемоній вона сіла до столу обідати. То була дуже сильна жінка.

Вона поспівчувала мені, що я втратила батьків та ще й такого «дня. «Мене дуже журить те, що батьки не вмерли на день раніше, — заявила я, — бо тоді не було б весілля». «А ви, шановна майорихо, не задоволені своїм одруженням?» — спитала вона. «Чого ж, тепер задоволена. Я завжди буду вдоволена, що виконала волю своїх любих батьків».

Вона спитала, чи це з волі батьків я накликаю ганьбу на себе й на них і обдурюю свого чоловіка. Гарно ж, мовляв, я шаную своїх батьків, що про мене всі плещуть язиками! «Як собі мої батьки постелили, так хай і сплять», — відповіла я.

А тоді заявила, що не дозволю якійсь чужій жінці обмовляти доньку моїх батьків.

Ми їли собі далі — тільки ми вдвох. Решта всі принишкли і не зважувались піднести ні ножа, ні виделки.

Стара пробула в нас добу, поки відпочила трохи. А я дивилась на неї і в голові собі не покладала, що то моя мати. Я знала, що моя мати померла.

Врешті настав час їй від’їздити, Єсто Берлінгу. Я стояла поруч неї на сходах. Під’їхав повіз, і стара сказала: «Я пробула тут добу, і ти не привітала мене, як матір. Я їхала сюди відлюдними дорогами, двадцять миль за три дні. Я вся тремчу з сорому за тебе, ніби хто мене вишмагав батогом. Нехай же від тебе всі відцураються, як ти відцуралася від мене, нехай тебе відштовхнуть так, як ти мене відштовхнула! Хай дорога стане твоєю домівкою, копиця сіна — ліжком, а вуглярська яма — твоїм домашнім вогнищем! Нехай тобі винагородою буде ганьба й поговір, і нехай інші тебе б’ють так, як оце я!»

І вона міцно вдарила мене в обличчя.

А я підняла її на руки, знесла сходами й посадовила в повіз. «Хто ви така, щоб проклинати мене? — запиталася я. — Хто ви така, щоб бити мене? Такого я нікому не дарую!»

І повернула їй поличника.

Тієї миті повіз рушив, і тієї миті, Єсто Берлінгу, я збагнула, що Маргарета Сельсінг померла.

Вона була лагідна, невинна, вона не відала зла. На її могилі плакали янголи. Якби вона була жива, то ніколи не вдарила б своєї матері.

Жебрак біля дверей уважно слухав, і її слова на мент заглушили знадливий шум вічного пралісу. Глянь, ця могутня жінка дійшла до тебе в гріхах своїх, стала сестрою в твоїй недолі, щоб додати тобі відваги жити! Щоб ти дізнався, що на головах інших людей також тяжіє біда і провина.

Він устав і підійшов до майорихи.

— Тепер ви будете жити, Єсто Берлінгу? — крізь сльози спитала вона. — Навіщо вмирати? З вас напевне був би добрий священик, але Єста Берлінг, що втопив себе в горілці, ніколи не був такий кришталево чистий, такий невинний, як Маргарета Сельсінг, яку я задушила в зненависті. То ви будете жити? Єсто Берлінг упав перед майорихою навколішки.

— Вибачте мені! Я не можу.

— Я вже стара, затверділа душею від непомірного горя;— відповіла майориха, — а ось сиджу тут і віддаю себе на суд жебракові, що замерзав у снігу край дороги. Так мені й треба. Ідіть, учиніть собі самогубство, хоч принаймні нікому не розкажете про мою нерозважність.

— Я не самогубець, мене засудило життя. Не утруднюйте мені боротьби! Я не смію жити. Моє тіло взяло гору над душею, тому я мушу звільнити її, нехай лине до бога;

— І ви гадаєте, що вона полетить до бога?

— Прощавайте, майорихо, дякую вам за все!

— Прощавайте, Єсто Берлінгу!

Жебрак підвівся і, спотикаючись, понуривши голову, рушив до дверей. Ця жінка дуже обтяжила йому дорогу до безмежного пралісу.

Коло дверей він мимохіть оглянувся. І зустрівся очима з майорихою, що мовчки дивилась йому вслід. Він зроду ще не бачив, щоб чиєсь обличчя могло так змінитися, тому вражено втупився в неї. Щойно вона була сердита й грізна, а тепер якось дивно просвітліла, в погляді її променіла жаліслива, милосердна любов. Від того погляду Єсті Берлінгові щось урвалося в серці, у змученій розпачем душі. Він прихилився чолом до. одвірка, стиснув руками голову й гірко заплакав.

Майориха шпурнула люльку в коминок і підійшла до Єсти Берлінга. Її рухи зробилися нараз лагідні, наче материнські.

— Ну, ну, синку мій!

Вона всадовила його коло себе на ослоні, і Єста виплакався, поклавши голову їй на коліна.

— Ви й досі хочете вмерти?

Він хотів підвестися, та майориха силоміць притримала його.

— Скажу вам ось що: робіть, як хочете. Але якщо ви житимете, то я обіцяю забрати до себе дочку священика з Брубю і вивести її в люди, аби вона дякувала господові, що ви вкрали в неї борошно. Ну, то як?

Єста Берлінг підвів голову і глянув їй у вічі:

— Ви не жартуєте?

— Чого б це я мала жартувати, Єсто Берлінгу?

Єста Берлінг заломив руки з розпачу. Він побачив перед собою недовірливі очі, стиснені вуста й худенькі руки. Отже, та бідолаха дістала б захисток та опіку, і тавро приниження зійшло б з її тіла, а зло — з її серця. Тепер шлях до вічного пралісу перед ним замкнувся.

— Я не відберу собі життя, поки дівчинка буде під вашою опікою, — сказав він. — Я знав, що ви змусите мене жити, бо зразу відчув, що ви дужчі за мене.

— Єсто Берлінгу, — врочисто мовила вона, — я боролася за вас, як за себе саму. Я сказала богові: «Якщо в мені ще не вмерла, остаточно Маргарета Сельсінг, то зроби так, господи, щоб вона об’явилася й не дала цьому чоловікові відібрати собі життя!» І бог вислухав моє прохання, і ти її побачив, тому й не